Читати книгу - "Людина без властивостей. Том III"

що його превосходительство міністр пообіцяв особисто побувати сьогодні ввечері в Туцці! — вже тихіше, тільки для Ульріхового вуха, додав він.

 — Та що ти кажеш?!

Ульріх вдав, ніби ця новина його приголомшила.

 — А я тобі вже давно товчу: щось воно та назріває. Нарешті Ульріхові все ж таки скортіло почути, що ж воно назріває.

 — Ну, то кажи вже, чого хоче міністр? — зажадав він.

 — Та цього він і сам не знає, — добродушно відповів Штум.

 — Його превосходительство нюхом чує: настав саме той час. Старий Ляйнсдорф теж нюхом чує: настав саме той час. Начальник ґенерального штабу так само нюхом чує: настав саме той час. Якщо так багато людей чують нюхом, то в цьому є, либонь, якась правда.

 — Але «саме той час» — для чого? — допитувався Ульріх.

 — А ось про це знати поки що й не конче! — повчально сказав ґенерал. — Просто це — абсолютне враження! То скільки там, до речі, буде нас сьогодні? — спитав нарешті він якось чи то неуважно, чи то замислено.

 — Чому ти питаєш про це мене? — здивовано відповів Ульріх.

 — Я маю на увазі, — пояснив Штум, — скільки нас поїде до тої божевільні? Даруй! От непорозуміння, аж смішно, еге? Бувають дні, коли на голову людині стільки всього звалюється! То скільки нас там буде?

 — Не знаю, хто ще прийде. Залежно від цього — від трьох до шістьох душ.

 — Просто я хотів сказати, — стурбовано промовив ґенерал, — що якщо нас буде більше трьох душ, то доведеться взяти ще одного візника. Я ж бо в мундирі, сам розумієш.

 — Авжеж, звичайно, — заспокоїв його Ульріх.

 — Мені не можна їздити, як у консервній бляшанці.

 — Певна річ. Але скажи, звідки в тебе оце абсолютне враження?

 — Та чи знайдемо ми там візника? — розмірковував уголос Штум. — Це ж бо десь аж у чорта на болоті?!

 — Візьмемо дорогою, — рішуче відповів Ульріх. — А тепер прошу тебе, поясни мені, звідки у вас це абсолютне враження, нібито настав для чогось «саме той час»?

 — Та тут немає чого пояснювати, — відказав Штум. — Коли я про що-небудь стверджую, що воно абсолютно таке, а не інакше, то це якраз і означає, що пояснити цього я не можу! Можна лише додати, що та професорка Набридер — своєрідна пацифістка й, либонь, через те, що Фоєрмауль, якого вона проштовхує, клепає віршики про те, що людина добра. Тепер у це вірить багато хто.

Але він не переконав Ульріха.

 — Але ще зовсім недавно ти казав мені протилежне — що тепер в акції виступають за дії, за тверду руку й таке інше!

 — За це теж, — визнав ґенерал. — А ось впливові кола підтримують ту Набридер. Вона в такому ділі собаку з’їла. Від вітчизняної акції вимагають якого-небудь акту людської доброти.

 — Правда? — каже Ульріх.

 — Атож. Ти теж тепер палець об палець не вдариш! А де в кого за це болить голова. Хочу нагадати тобі, до прикладу, що німецька братовбивча війна шістдесят шостого року почалася з того, що у франкфуртському парламенті всі німці оголосили себе братами. Я, звісно, аж ніяк не хочу сказати, що через це так дуже болить голова, приміром, у військового міністра чи в начальника ґенерального штабу; думати так було б з мого боку безглуздо. Але так уже воно ведеться, що одне тягнеться за одним! Чи ти мене розумієш?

Це було туманно, але правильно. І до цього ґенерал додав одне дуже мудре зауваження.

 — Послухай, ти завше вимагаєш чіткости, — докірливо сказав він своєму супутникові. — Я за це від тебе, звісно, в захваті, але помізкуй хоч один раз у плані історичному: звідкіля безпосереднім учасникам якої-небудь події наперед знати, чи стане вона великою? Таке вони можуть собі хіба що уявити, тільки й того! Отож якщо дозволиш мені висловити такий парадокс, то я скажу, що світова історія пишеться ще доти, як вона відбувається; спершу це — завше просто балаканина. І перед діяльними людьми постає якраз дуже важке завдання.

 — Щодо цього ти маєш рацію, — похвалив його Ульріх. — А тепер усе ж таки розкажи мені про все!

Але ґенерал, хоч йому кортіло поговорити про це й самому, у такі напружені хвилини, коли кінські копита затупотіли вже по небрукованій вулиці, раптом знов перейнявся іншими турботами.

 — Я ж бо прибрався вже, мов ялинка, до міністра — на той випадок, якщо він мене викличе! — вигукнув Штум, ще й показав на свій блакитний мундир, пообчіплюваний орденами. — Чи не думаєш ти, що може дійти до якогось прикрого інциденту, якщо я покажуся перед тими ідіотами отак в уніформі? А як мені бути, якщо котрийсь із них, скажімо, образить мій мундир? Не хапатися ж мені тоді за шаблю, а змовчати теж дуже небезпечно?!

Ульріх заспокоїв товариша, пообіцявши йому, що поверх мундира той накине білого лікарняного халата; та не встиг Штум висловити своє задоволення таким розв’язанням проблеми, як вони побачили Кларису: вбрана в просторий літній одяг, та в супроводі Зиґмунда нетерпляче поспішала просто серединою вулиці їм назустріч. Вона сказала Ульріхові, що Вальтер і Майнґаст відмовилися йти з нею. І коли їм трапився ще один візник, ґенерал задоволено мовив до Клариси:

 — Добродійко, коли ви йдете отак вулицею, поглянеш на вас — точнісінько тобі янголятко!

Та коли перед воротами клініки Штум фон Бордвер зійшов з екіпажа, обличчя в нього було червоне й вигляд він мав трохи розгублений.

33. Божевільні вітають Кларису

Клариса бгала в руках рукавички, поглядала на вікна вгорі й жодної секунди не могла спокійно встояти, поки Ульріх намагався заплатити візникові. Штум фон Бордвер не дозволяв Ульріхові робити це, і кучер, сидячи на передку й задоволено всміхаючись, чекав, поки обидва добродії кинуть сперечатися. Зиґмунд, як завжди, струшував пучками порошинки з піджака або задивлявся в порожнечу. Ґенерал стиха промовив до Ульріха:

 — Дивна жінка ця твоя приятелька. Пояснювала мені дорогою, що таке воля. Жодного слова не зрозумів!

 — Вона така, — мовив Ульріх.

 — Гарненька, — прошепотів ґенерал. — Як чотирнадцятирічна балеринка. Але чому вона каже, буцімто ми приїхали сюди, щоб поринути в свої «ілюзії»? Світ, каже, надто «вільний» від ілюзій?