Читати книгу - "Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання"

що вона вже безліч разів бувала в Палермо, на ярмарку життя: купувала малят і привозила їх додому в кареті із слонової кістки, малят, схожих на іграшки, але живих, справжніх, зі справжніми оченятами, справжніми ручками-ніжками, слабенькими, скоцюрбленими і водночас хапкими, із справжнім слинявим ротиком, що кривиться від плачу.

І тепер, коли перед донною Міммою наяву відкривається увесь отой ярмарковий розмай, очі їй круглішають од захвату, як у малої дівчинки: вона не могла собі й уявити, що казкові таємничі подорожі, про які вона так мальовниче розповідала дітям, — отут, на цьому ярмарку — жива дійсність! Таке не могло їй навіть приснитися! Серед того надсадного лементу крамарів, які зазивали люд до освітлених барвистими ліхтариками рундуків, серед галасу, брязкоту й гудіння ярмарку, та ще й у тисняві юрби, яка нескінченним потоком вливалася на майдан, донну Мімму охоплював підсвідомий страх перед великим містом, але водночас вона й сама зараз ніби перетворилася на дівчинку, зачаровану казковими розповідями. З тією лише різницею, що тут вона позбавлена тієї поетичної загадковості, яка огортала її вдома — на вулиці й у кожній хаті, — й викликала, як у малят, так і у дорослих, повагу, — адже вона приносила людям дітей, плекаючи таємницю народження. А тут вона втратила свій ореол. Безжально вихоплена з рідного оточення, позбавлена своєї ролі, хто вона тепер, отут, у цій ярмарковій юрбі? Стара, жалюгідна, розгублена баба! Її вигнали з казки, з поетичної мрії, викинули геть — на смерть, на поталу цій немилосердній реальності; і вона стоїть перед нею, неспроможна будь-що зрозуміти, нездатна ані поворухнутись, ані мовити слова, ані хоча б озирнутись довкола.

— Ходімо звідси… ходімо…

Куди? Абикуди, геть від цієї юрби; і не так важко з неї тепер вибратися (трохи терпіння — і стане легше), як важко потім віднайти рівновагу, спокій і втрачену безтурботність. Який там спокій, коли зараз — до готелю, а завтра — до школи.

У школі сорок дві відьмочки, нахабні шибайголови у спідницях, дуже схожі на ту кляту дівулю, що приїхала з материка до їхнього містечка; вони обступили донну Мімму першого ж дня, щойно угледіли її перед собою — у блакитній хустці й довгому плетеному шалі з торочкою, що скромно облягав її постать. У-у, оце-то бабуся! Ось вона, повитуха з казок, що ніби впала з неба і що не сміє вистромити з-під хустки рук та сором’язливо ховає очі; ось вона, та сама, яка досі розповідає дітям байки про те, що їх купують! Вони витріщаються на неї, торкають її пальцями, ніби перевіряючи, чи вона справжня, й наче не вірять своїм очам.

— Донна Мімма? Гаразд, донна Мімма, а прізвище? Євола? Донна Мімма Євола? А літ скільки? П’ятдесят шість? Ай-ай-ай, чи не зарано починаєте? Ні? Вже тридцять п’ять років практикуєте? Як же це? Ах, без ліцензії? І хто вам дозволив? Он воно що — практика! То, кажете, практика — головне? Гаразд, побачимо!

До класу заходить професор Торрезі, обтяжений своїм потужним знанням теорії акушерства, і бідолашну новеньку під загальний регіт і глум витягають наперед, — показати йому:

— Баба-пупорізка, пане професоре, баба-пупорізка!

Професор Торрезі, вже лисий і з черевцем, проте ставний чолов’яга, схожий на кірасира, який щойно зійшов з коня, сиві вуса закручені вгору, на щоці — чимала волосата родимка (от сміхота, він увесь час її смикає, ніби поправляючи старанно закручені догори вуса), професор Торрезі завжди пишався своїм умінням підтримувати дисципліну, приборкуючи сорок дві відьмочки, наче тих кобилиць — шпорами й канчуками. Та іноді він дає їм пожартувати, навіть сміється з їхніх витівок, — в нагороду за їхню палку любов до нього. Іншим разом, зачувши такий галас, він нагнав би на обличчя сувору міну, і все б умить стихло, але пан професор побачив перед собою новеньку, — ну й кумедна ж бабуся! — то чом і не розважитись?

Він питає, чи зможе вона, приїхавши так пізно, наздогнати інших. Адже він (Тихо, я вам кажу! На місце!) давно ознайомив учениць (А нехай вам, замовкніть! На місце) з феноменом вагітності — від зачаття до пологів, і докладно розповів їм про статеве життя чоловіка й жінки, а тепер переходить до визначення розміру зародка, минулого разу йшлося про чільно-потиличний діаметр і біакроміальний, а сьогодні він розповість про діаметр біліакальний. Ви все розумієте? Ну, гаразд, практика. Але що таке практика? Тихо, тихо, увага! (професор Торрезі смикає вгору свою волосату родимку на щоці, от сміхота!). Практика — не є знання, це блукання наосліп. Хіба цього досить? Для повноти втілення знання має перетворитися з імпліцитного на експліцитне, тобто вийти назовні, аби людина могла побачити кожен фрагмент окремо, кожну часточку, — і навчилась порівнювати, вирізняти, відчувати навпомацки, але торкатися рукою тямущою, он воно як! Інакше практика не стане знанням. Слова? Термінологія? Ні, не кажіть, слово — це річ! Слово — це поняття, яке живе в кожному з нас, — поняття про речі, котрі існують поза нами. Без слова немає визначення, і річ, предмет, не названий у слові, лишається для нас річчю в собі, чимось сліпим і невиразним.

Приголомшивши клас таким поясненням, професор Торрезі влаштовує іспит новенькій.

Донна Мімма дивиться на нього з невимовним жахом. Їй здається, що до неї звертається турок. Змушена відповідати, вона наражається на гучний регіт сорока двох відьмочок, — такий голосний, що навіть професор Торрезі побоюється за свій авторитет приборкувача. Він кричить, стукає по кафедрі, закликаючи до тиші, до порядку.

Донна Мімма плаче.

Коли в класі знов западає тиша, професор гнівно картає своїх учениць, так ніби сам щойно не сміявся разом з ними, він повертається до донни Мімми й кричить, що то ганьба — заявлятися до школи, нічого не знаючи, та ще й рюмсати в такому віці, мов те дівчисько! А сльози тут не зарадять!

Донна Мімма витирає очі, ствердно хитає головою і підводиться з наміром піти геть. Професор наказує їй лишитись.

— Сядьте отам! І слухайте!

Та що слухати? Вона однаково нічого не втямить. А була певна, що по тридцяти п’яти роках практики знає все досконало. Тепер ясно, що вона не тямить нічого, анічогісінько.

— Не все зразу, не впадайте в розпач! — втішає бідолашну наприкінці лекції пан професор.

— Не все зразу, не впадайте в розпач! — підтакують учениці, розчулені її слізьми.

Але поступово, в міру того як імпліцитне знання, про яке говорив пан професор, стає для неї експліцитним, донна Мімма (може, вона починає бачити ясніше? якби ж то!) взагалі втрачає здатність будь-що