Читати книгу - "Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Бачення, яке жило в ній раніше як цілісна картина, тепер розпадається на фрагменти, яких дуже багато, і в кожного така назва, що й не вимовиш. Хіба можна втримати їх у пам’яті, ці терміни? Зігнувшись над столом, на якому ледь блимає гасова лампа, донна Мімма щовечора терпляче працює в своїй убогій, погано вмебльованій комірчині, по складах читаючи підручник:
— Бі-бі-акро-біакром-і-а-біакроміа-біакроміальний.
І починає завчати, — поволі, натужно, — як називається те, що вона знала раніше на практиці, і щоразу вигукує, не можучи стримати подиву:
— Але ж!.. О Господи, оце так воно називається?
Проте чому одне слід називати так, а інше — так, вона не розуміє. Професор намагається їй це втовкмачити, але кожна деталь тільки дужче віддаляється в її свідомості від цілого; їй же тлумачать про це, як про щось окреме, існуюче саме по собі, оскільки ж тих подробиць не злічити, то донна Мімма знічується й не може зібрати їх докупи.
Який жалюгідний вигляд вона мала на практичних заняттях у пологовому будинку, коли пан професор запропонував їй застосувати своє вміння на практиці! Всі учениці нетерпляче чекали, як вона покаже себе в житті, спираючись на свій багатий досвід. Овва! Професор категорично забороняє їй робити те, що вона вміла; він вимагає спершу назвати все, а назвати вона не вміє, коли ж надходить час не розбалакувати, а діяти, він не дає їй нічого робити на свій лад, по-старому, як вона робила стільки років — і все тоді було добре. Ні-ні, тільки по науці, параграф за параграфом, як учив їх він, пан професор! І тоді донна Мімма, беручись виконувати, одержує нагінку, бо забуває всі настанови й вимоги, якщо ж вона старається й пробує їх виконувати, то знову одержує нагінку, бо все плутає, розгублюється й не може нічого зробити як слід — чітко, впевнено, до ладу.
Та не лише професорові вимоги, не лише параграфи так її сковують. Серцем своїм почуває вона набагато більшу причину для такої незручності. Вторгнення у те, що завжди було для неї так ревно прихованим сенсом життя, здається їй жахливим насильством над людиною. Донна Мімма неймовірно страждає від того, що таємницю, яку вона стільки років вважала священною, виставляють на загальний огляд і роблять з неї відкрите для всіх видовище. Адже кожна мати болем своїм і соромом спокутує перед Богом первородний людський гріх. Донна Мімма страждає невимовно й намагається як може прикрити це видовище серпанком чистоти й цноти, але професор зриває усі покрови, вони для нього — облуда й темрява, він кричить на неї, лає її, знущається, зумисне вдаючись до соромітних слів, а сорок дві відьмочки безсоромно регочуться з його кпинів, з отих крутих висловів — і що для них природна цнотливість, що для них повага до бідолашної породіллі, до цієї нещасної, приниженої матері, виставленої на загальні оглядини та на глум — тільки вивчай та експериментуй!
Пригнічена, сповнена образи й туги, донна Мімма зачиняється після тих занять у своїй комірчині й гірко плаче. Вона ладна кинути остогидлу науку й повернутися додому, до рідного краю. За довгі роки практики вона встигла відкласти трохи грошей, на старість вистачить, доживатиме спокійно віку, втішено дивлячись на односельців: на діток, підлітків, на парубків і дівчат, на їхніх батьків, — на всіх-усіх, кого за стільки років вона, казкова бабця-повитуха, що їздить у кареті з слонової кістки, відважилась приймати на світ Божий без будь-яких правил і настанов.
Виходить, хай гору бере те дівчисько, що зігнало її з місця, ота зайда, що затесалась тепер у кожну родину, а ти мовчи й дивись на неї, склавши руки? Ні, ні, тільки не це! Треба знайти у собі сили, не зважати на кривду й образу та повернутися до містечка з гарним дипломом! І кинути в обличчя тій безсоромній, що вона, донна Мімма, теж знає все, чого навчають пани професори, що таїнство Боже — це одне, а витвір природи — зовсім інше!
Аби не підвели її маленькі рученята…
Донна Мімма з жалістю дивиться на них крізь сльози.
Чи зможуть вони робити все так само спритно, як раніше? Тепер вони наче пов’язані путами з усіх цих нових понять. Вони тремтять, її бідні рученята, вони більше не бачать. Пан професор дав донні Міммі окуляри науки, але назавжди відібрав у неї природний зір.
І що робитиме завтра донна Мімма з цими окулярами, якщо вона більше не бачить?
3. Донна Мімма повертається
— Флав’єтту? Еге ж, лялечко, і її. А як же інакше? З Палермо привезла, звичайно, у кареті з слонової кістки, а купила на татові гроші. Скільки віддала? О, понад тисячу лір!
— Унцій!
— Ой, справді, а я кажу лір? Унцій, лялечко, авжеж унцій, понад тисячу. Добре, що поправила мене, любенька! Дай я тебе за це поцілую!.. Іще раз, моя крихітко…
Хто це говорить? Ви тільки погляньте — ота, з П’ємонта, що два роки тому була схожа на уркагана в спідниці: зелена жакетка, руки в кишенях… Жакетку й капелюшика викинула, зачісується тепер по-сільському, а на голові — ой лишенько! — блакитна хустина, легко запнута під підборіддям, і чудовий індійський мережаний шалик, довгий, з торочкою. Та сама, з П’ємонта! Вона тепер теж усім розповідає, що купила дітей у Палермо, на татові гроші, і привозить їх уночі в кареті з слонової кістки, уявіть собі, який захват викликає її італійська мова, її сільський одяг: усі їй страшенно симпатизують!
— А стан, сповитий шаликом, у неї тонший!
— Авжеж… так-так…
— А хустка… ні, хустку треба трохи зсунути…
— Не назад, а вище, отак…
— І запнути трохи вільніше, отак… Більше відкрити волосся… Тепер славно!
А потім оченята скромненько додолу, і нічого, коли часом вирветься з-під брів лукавий бісик погляду чи усмішка заграє на щоках гарненькими ямочками. Таке ж воно гарнюнє!..
Матерів тепер називають «пані» (Моє шануваннячко, пані! До ваших послуг, пані!), і вони сяють від задоволення (бідолахи, з отаким пузом!). Радіють, що навчилися від неї балакати «по-міському», перейняли вишукані манери. Ну то й що, на материку всі так говорять, звикли… А жінки задоволені, що їм тепер усе пояснили, слово в слово, як це робить лікар, усе назвали точними науковими термінами, в яких нема нічого образливого, бо — природа… Нехай вона часом жорстока, але такою її сотворив Господь, цю природу; краще знати, що й до чого, аби завчасу остерегтися, а як ухопить скрута, принаймні знатимеш, від чого потерпаєш. На те Божа воля, бо в Святому
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання», після закриття браузера.