Читати книгу - "Повість про Ґендзі. Книга 3, Мурасакі Сікібу"

витівки лисиці, — спокійно відповів сторож. — З цим деревом часто відбуваються всілякі чудеса. Скажімо, позаминулої осені викрали дворічну дитину у сусідів і принесли сюди під це дерево. І нікого це не здивувало».

«І що, дитина померла?»

«Та ні, здається, вижила. Лисиці не так уже й часто шкодять людям, зазвичай тільки лякають». Як видно, сторож і справді не бачив нічого надзвичайного в тому, що сталося. Тим паче що його думки тепер витали там, де готувалася вечеря.

«Ну якщо так, то треба перевірити, чи справді в цьому замішана лисиця», — сказав Содзу і, покликавши монаха, відомого своєю безстрашністю, звелів йому підійти до жінки.

«Хто ти — демон, божество, лисиця чи дух дерева? Тобі не обдурити монаха, про мудрість якого говорить увесь світ. Хто ти, відкрий своє ім’я...» — сказав той, потягнувши жінку за рукав, але вона, сховавши обличчя, заплакала ще силь­ніше.

«О мерзенний духу дерева, невже ти думаєш нас обдурити?!» — обурювався монах, силкуючись зазирнути їй в обличчя, хоча його серце завмирало від страху: «А що, як це страшний перевертень без очей і носа, про якого розповідають у старовинних переказах?» І щоб присутні не засумнівалися в його хоробрості, він спробував зірвати з жінки одяг, але домігся лише того, що, впавши на землю долілиць, вона ридма заплакала.

«Що не кажіть, а такого дива ще світ не бачив», — заявив монах, вирішивши будь-що змусити жінку показати своє справжнє обличчя, але раптом Адзарі сказав: «Здається, буде дощ. Якщо ми залишимо її надворі, вона неодмінно помре. Тож віднесімо її до огорожі».

«З усього видно, що перед нами звичайна людина. Ми вчинимо гріх, якщо залишимо її без допомоги, бо життя ледь-ледь жевріє в ній. Я завжди сумую,коли бачу, як умирають риби, виловлені у ставку, або олені, спіймані в горах, і почуваюся винуватим, що не можу допомогти їм. А людське життя таке коротке, що не можна не дорожити навіть двома чи трьома днями, які від нього залишилися. Ми не знаємо, що сталося з цією жінкою — чи то нею заволодів демон або дух, чи то її вигнали з дому чи обдурили. Не виключено, що їй доведеться померти насильницькою смертю. Але ж Будда не відмовляє в допомозі і таким, як вона. Спробуймо ж дати їй цілющого зілля і подивимося, що з цього вийде. Може, нам ще вдасться її врятувати. Ну, а якщо не вдасться, то вже нема ради», — сказав Содзу і велів тому хороброму монахові перенести жінку в будинок.

«О, цього не робіть! — обурилися одні. — Не можна пускати в будинок близько до вашої матері цю дивну істоту! Хіба ви не боїтеся скверни?»

«Навіть якщо це перевертень, — заперечували інші, — не можна допустити, щоб жива істота вмирала під дощем на наших очах!»

Знаючи, якими балакучими є слуги, Содзу велів покласти жінку в тій частині будинку, куди ніхто ніколи не заходить.

Тим часом до воріт підкотили карету, і стара монахиня зайшла в приготовані для неї покої. «О, як вона страждає», — журилися люди, дивлячись на неї. Коли всі трохи заспокоїлися, Содзу запитав: «А що з тією жінкою?»

«Вона дуже слаба, нічого не говорить і ледве дихає. Мабуть, в неї вселився якийсь дух, і вона втратила свідомість», — відповів один з монахів, а молодша монахиня, сестра Содзу, запитала: «А що сталося?»

Розповівши їй про знайдену жінку, монах додав: «У свої шістдесят років я не бачив нічого подібного».

«А от мені у храмі в Хацусе приснився дивний сон... — І молодша монахиня заплакала. — Але що це за жінка? Я так хотіла б її побачити!»

«Вона за східними дверима», — сказав Содзу, і монахиня, його сестра, негайно зайшла туди. Там уже не було нікого зі слуг, які розійшлися, залишивши жінку саму. На ній, юній і чарівній, було вбрання з білого візерунчастого шовку і червоні шаровари. Дивовижний аромат, який випромінював її одяг, надавав їй надзвичайного благородства.

«О, моя люба дитино, невже ти повернулася до мене?» — заридала молодша монахиня і, покликавши служниць, звеліла перенести жінку у внутрішні покої, а вони, нічого не знаючи про обставини її появи в домі, сміливо виконали її наказ. Спочатку жінка не подавала жодних ознак життя, але раптом її очі злегка розплющилися.

«Скажіть хоч що-небудь, — просила монахиня. — Хто ви? Як потрапили сюди?» Але незнайомка не озивалася, наче нічого не розуміючи. Монахиня спробувала напоїти її цілющим відваром, але жінка все одно не оживала, а навпаки — здавалося, що вона ось-ось перестане дихати.

«О, яке горе! — плакала монахиня. — Вона може померти...» — і, покликавши Адзарі, відомого своїми здібностями, попросила: «Допоможіть їй своїми молитвами».

«Я так і знав! Хіба можна було забирати її в будинок?» — бурчав Адзарі, але відразу заходився читати сутри і благати тутешніх богів.

У покої зазирнув Содзу. «Що з нею? — запитав він. — Постарайтеся вигнати з неї злого духа і розпитайте». Однак нещасна жінка слабшала з кожною миттю.

«Вона все одно не виживе, — бурчав Адзарі, — а ми потрапимо у скрутне становище, бо нам доведеться залишитися тут надовго через осквернення».

«Як видно, вона не простого звання, і якщо помре, то хіба маємо право залишити її тут саму? От нещастя!» — заперечив Содзу. «Заспокойтеся! — зупинила їх монахиня. — І не кажіть нікому ні слова. Інакше ми й справді потрапимо в біду». Навіть за матір’ю вона не доглядала так, як за цією невідомою особою. Сердечно піклуючись про неї, вона ні вдень, ні вночі не відходила від хворої і докладала всіх зусиль, щоб повернути її до життя. Це правда, що цієї жінки ніхто не знав, але вона була така прекрасна, що всі тільки й думали про те, як би її врятувати. Іноді вона розплющувала очі, і сльози котилися з них нестримним потоком.

«Пожалійте мене! — просила монахиня. — Напевне, сам Будда привів вас сюди, щоб замінити мені дороге дитя. Невже і ви мене покинете? О, краще б я ніколи не бачила вас! Я впевнена, що ми з вами пов’язані ще в минулому народженні. Ну скажіть хоч слово!»

«Навіщо мені жити? — почула вона нарешті ледве виразний шепіт. — Я така нікчемна й нікому не потрібна в цьому світі. Не кажіть про мене нікому, а коли настане ніч — киньте в річку».

«О, я така рада, що чую нарешті ваш голос! Але навіщо ви такі страшні речі кажете? Скажіть, як ви тут опинилися?»

Однак жінка не відповідала. Монахиня уважно оглянула її, щоб переконатися, чи немає ран у неї на тілі, але нічого не знайшла. Сумно зітхаючи, милувалася вона цією чарівною істотою, і поступово її душу також охопив сумнів: «А чи не з’явився цей перевертень, щоб порушити мій спокій?»

Днів два чи три залишалися вони в цій покинутій садибі покійного імператора Судзаку, ревно молячись за одужання обох хворих і роздумуючи над дивною пригодою, яка їм трапилася. Серед тутешніх жителів знайшлося чимало людей, що