Читати книгу - "Розпутний птах ночі, Хосе Доносо"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— А як же мої капелюхи?
— Думай краще про ті, які ми зможемо купити в Європі.
— Кажуть, тамтешні майстри вже не такі, як раніше.
— Облиш, Емператрис…
— Хоча, я думаю…
— Зараз не час думати, кохана, зараз час діяти…
Вона заплющила очі.
— Кохана.
Вона не відповідає.
— Уяви, яке в нас буде життя в Європі, на волі. Я ще не втратив усіх зв’язків із науковим світом: люди пам’ятають про мої досягнення в ім’я наукового прогресу. Відкриймо будинок відпочинку, елегантний санаторій у Швейцарії, куди багаті батьки відсилатимуть своїх дітей-потвор, а як трапиться якийсь цікавий клінічний випадок, я проводитиму пересадки органів. Із цими грішми, які ми заробили за всі п’ятнадцять років страждань…
— Мої улюбленці щойно дали потомство…
— Я вже не претендую на те, щоби бути в авангарді науки, як раніше. Але моїх знань достатньо, щоб зібрати першокласну команду.
— А я могла б нарешті відпочити…
— Ні, кохання моє, ти мені потрібна! Хіба не розумієш, що ти є частиною мого творчого життя і без тебе його не існує? Крім того, ти завжди була і завжди будеш активною жінкою, і ти потрібна мені, щоб керувати моїм закладом: я не маю кебети ні до фінансів, ні до роботи з персоналом… Лише тобі я можу це довірити…
— Це правда, Крисе?
— Присягаюся…
— І ми б могли брати довгі відпустки, коли все налагодиться й не буде серйозних проблем…
— Ми купимо віллу в Марбельї, про яку стільки пишуть у «Воґ»…
— Так, так! Там відпочивають усі beautiful people: Одрі Гепберн, Мариса Беренсон[59], Пенелопа Трі[60]… А звідки ти знаєш, що Марбелья зараз у моді? Хіба ти не сміявся з того, що свої знання про культуру я черпаю з «Воґ»?
— Іноді я гортаю його в туалеті… Уяви собі вернісажі Парижа, Марбелью — кажуть, вона дивовижна. Твій портрет малюватиме Клаудіо Браво[61]…
— Краще вже Леонор Фіні[62]… Вона мені більше до смаку…
— Гаразд, Леонор Фіні. А потім ми поїдемо в Іспанію… Сантильяна-дель-Мар, Сантьяґо-де-Компостела, ті зелені-зелені баскські містечка, звідки походять наші предки… Ми побачимо їх разом уперше.
Голос Криса, що промовляє до неї. Мужність його кам’янисто сухої кастильської вимови.
— Потрібне лише бажання. Ти сама так казала. Ми не раби Херонімо. Карлиця мовчить і на мить заплющує очі.
— Я хочу, щоб ти сказав мені одну річ, Крисе.
— Яку?
Її очі заплющені, її накладні вії зволожуються, вона простягає на столі руку, відсуваючи цукерницю. Крис бере її у свої лаписька і міцно стискає: запитання й відповідь німі, але ця мить каяття є необхідною.
— Емператрис, кохання моє, як ти могла сумніватися? Незважаючи на мої слабкості, на ті дурниці, які я вчиняв, головне через безділля, ти є і будеш єдиною жінкою в моєму житті. Летімо завтра ж, на першому літаку!
З усмішкою на обличчі вона розплющує очі, щоб поглянути в єдине око Криса, й розуміє, що столики в кафе довкола них заповнені людьми, які купками стоять у проходах, роздивляючись їх… Вони забирають руки, ховають їх, але ми й далі стоїмо в захопленні, майже не глузуючи, бо ми їх ледь розуміємо, ми оточуємо їх із Крисом нашою цікавістю однорідних істот, руйнуючи їх нашим подивом, поневолюючи їх, прив’язуючи до стільців нашим ступором, ми відмінні від Емператрис і Криса, але схожі на роззяву, що стоїть поруч із нами, бо жодна вада нас не видає, наші погляди знерухомлюють їх… Банківські клерки… Детективи… Міністерські чинуші… Незграбні кудлаті хлопці, яких треба посадити у в’язницю за революційні погляди чи педерастію — яка, власне, різниця… Якісь шльондрочки… Комівояжери, які щойно зійшли з потяга… Якийсь сліпий, якась жебрачка, карабінер у звільненні — наша цікавість знерухомлює їх. Емператрис вдається пробурмотіти:
— Ходімо.
— Так, ходімо.
— Крисе, заплати…
— Офіціанте!
Підходить офіціант:
— Скільки з нас?
— Хазяїн сказав, що ніскільки, дякую…
Емператрис підводиться й похапцем накидає на себе свою шубу «Емба М’ютейшн Мінк». У Європі їх просто називають шубами з шиншили. Так, сеньйоре, кажуть, що в крамниці «Евас» у Барселоні дон Карлос продає шиншилові шуби фіалкового кольору. Так, сеньйоре, я матиму шиншилову шубу фіалкового кольору. З моєю статурою вона буде мені не такою дорогою.
— Чому це?
— Ну, ви привернули стільки уваги, що про вас пішов поголос, і з вулиці почали сходитися люди, щоб на вас подивитися… Погляньте лише на ці столики, забиті вщерть о цій порі, всі щось п’ють і їдять, а в решті тутешніх кав’ярень ні душі. Тому кава за рахунок закладу… Емператрис хапає портфель і слідом за чоловіком пробиває собі шлях у натовпі цікавих, які вибухають оплесками, побачивши, як вони виходять, ні, Крисе, нікуди ми не полетимо, сховаймося в Ринконаді, якомога швидше, так краще, Херонімо ще рік нас не чіпатиме, а Бой на самоті довго не протягне, дозвольте пройти, не загороджуйте прохід, ні, це не цирк, які ще вам треба автографи, ходімо, Емператрис, я залишив машину за кілька кварталів звідси. Натовп цікавих стовбичить у дверях кафе, поки пара зникає вдалині вулиці. Дивакуватий жебрак із яскравими очима вчепився за ними, намагаючись щось велемовно пояснити рухами своїх рук; глухонімий, — сказала Емпер[атрис, дай] йому монетку, Крисе, як він огидно вдягнений, який нікчемний тип, який кволий, він хоче нам щось сказати — я артикулюю слова, які вони не можуть почути, жестикулюю, пояснюю необхідність позбутися Херонімо, нам усім потрібно його знищити, через це я прийшов, через це покинув будинок, щоб зустрітися з вами, щоб змовитися з вами, чого хоче цей чоловік, чому він нас не облишить, просто він у відчаї, так, я у відчаї, тому що в нас залишилося дуже мало часу перед тим, як Херонімо почне діяти; цей жебрак, певно, такий голодний, дивися, який він обідраний, обличчя прозоре, ніби в примари, глянь, як у нього трусяться ноги, — ви зупиняєтеся під ліхтарем, щоб допомогти мені, потвори виявляють свою милість, ви стежите за тим, як ворушаться мої губи, ви
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Розпутний птах ночі, Хосе Доносо», після закриття браузера.
