Читати книгу - "Хроніки Загрії: Туманний світ, Влад Вірт"

Несподівано налетів нестримний вітер. Він змахнув зі схилів і підняв у повітря клуби снігу, змушуючи крихітні сніжинки, кружляти у карколомному танці 

— Я нічого не бачу далі свого носа, — пробурчав здоровань.

— А мені, здається, що вітер проходить, навіть крізь метал броні, — підтримав здорованя Рааль.

Про те, що мої зуби скоро почнуть відбивати чечітку, я вирішив сором'язливо промовчати, тим паче, що платформа зупинилася, піднявши нас на саму вершину гори.

— Лягай, — крикнула магеса, яка, на відміну від нас, не була зайнята ниттям і жалістю до себе коханої. Падаючи додолу, відчув, як у плече вдарилося щось схоже на величезну бурульку. Мене відкинуло назад, але іменна броня витримала удар, щоправда, у тому місці залишилася вм’ятина. Нагрудник Мірга також зумів захистити свого господаря. Решта, цілком успішно розминулися з крижаними дротиками.

Ведмідь, єдиний, хто залишився стояти на своїх двох, прикриваючи себе та  Леворда велетенським баштовим щитом, об який із гулом билися сорокасантиметрові бурульки.

Ледве в повітрі просвистів останній дротик, як із непроглядної снігової пелени на платформу посипалися крижані тварюки, що зовні нагадували людей, але із загостреними шиями без голів і довгими щупальцями замість рук.

Удар булавою об щит — і Ведмідь концентрує на собі увагу найближчих тварюк, виграючи час, і не даючи бурулькам затоптати нас. 

Друга хвиля вже на підході. Я встигаю підвестись і зустріти супротивника стрімким випадом, але кіготь висікає на грудях противника, лише неглибоку борозну, крок назад — і я приймаю на щит удар у відповідь. При зіткненні з металом щупальця розсипаються, але вже за мить тварюка відрощує нові.

Різко пригинаюся, пропускаючи над головою два крижаних дротики. А це вже інша бурулька, вирішила використати свої верхні кінцівки, як метальну зброю. Кілька ударів серця вона стоїть беззахисна, а потім  її псевдоруки, теж відновлюються. А що, зручно, зі злістю відмічаю я і зміщуюся в сторону, продовжуючи вести бій таким чином, аби між мною та тварюкою, завжди була спина спаринг-партнера. Серія ударів — і від тіла противника відколюється  шмат льоду розміром з диню, але тварюка все одно продовжує вести бій.

Краєм ока спостерігаю, як ідуть справи в інших, й у всіх, крім Ведмедя, схожі проблеми. Колюча зброя при зіткненні з тілом бурульок, вибиває, лише крижану крихту. Зате здоровань, з легкістю нищить «крижаних чоловічків» наліво й направо. Зустрічаючись із його булавою або щитом, бурульки розлітаються на безліч дрібних шматків.

А це може бути вихід. Прибираю кігті, залишаючи зовні, лише невеликі двосантиметрові жала для кращого контакту та роблю стрімкий випад правою рукою ще й із доворотом плеча. Псевдоголова бурульки розлітається на безліч шматків, немов кришталева ваза, що опинилася на шляху бити вандала. А потім і тіло тварюки осипається до моїх ніг.

Кричу, щосили:

— Кидайте зброю, лупіть їх кулаками!

У Мірга одразу справи йдуть вгору. Один за одним тіла й голови супротивників перетворюються на крижану крихту, а от Алії та  Раалю не вистачає маси, аби завдати по справжньому нищівних ударів. Тож, залишивши безплідні спроби рознести кулаком голову або тулуб супротивника, Рааль знову покликав обидва своїх кинджали та змінив тактику бою, намагаючись бити в зчленування ніг, аби знерухомити супротивника. А от Алія вирішує перейти в глуху оборону й зосереджує на собі увагу бурульок, що намагаються обійти Ведмедя, тим самим не дозволяючи їм наблизитись до Леворда.

Смерть останнього супротивника ознаменувалася припиненням хуртовини. Сніг остаточно йти не перестав, але тепер падали, лише рідкі сніжинки, що давало змогу роздивитися, де це ми опинилися.

Платформа підняла нас на плоску вершину. У самому її центрі, немов вишенька на торті, стояла П-подібна арка в середині якої, виступаючи далеко за стіни арки, знаходилась масивна крижана брила темно-синього кольору.

— Це і є те, заради чого ми пройшли такий важкий шлях? — здивовано промовила Алія.

— А я взагалі-то сподівався на грандіозну бійку, можливо, навіть із самим женцем, — пробурчав здоровань.

— Не варто робити поспішних висновків. Давайте спочатку вивчимо цю брилу, — бадьоро промовив Леворд і впевненою ходою рушив до  арки.

Я встиг зробити усього один крок, як одразу ж зупинився, помітивши жіночий силует, що встав у мене на шляху.

— Луара, що ти тут робиш? — здивовано питаю не в змозі відвести погляд від дівчини, що стоїть на краю вершини, у тому місці, де платформа примикає до неї.

На обличчі Луари промайнула радісна посмішка і дівчина привітливо замахала над головою, затиснутим у руці загостреним капелюшком.

— Привіт Тане, я скучила за тобою, ми так давно не бачилися! — Але я нічого не відповів, не в змозі повірити власним очам.

— Тане, чому ти не йдеш до мене? Невже не бажаєш обійняти, чи може взагалі, не радий бачити?

Що за дурниці вона каже, звісно радий, по-іншому бути не може. Саме зараз, я найбільше за все на світі, бажаю схопити у свої обійми цю ніжну, милу дівчину, але чомусь не наважуюся зробити крок назустріч.

На обличчя Луари набігає тінь смутку й наступну фразу вона вимовляє тремтячим голосом.

— Пробач мені, я повинна була піти з вами. Моя сила, ви потребували її. Це все через моє боягузтво. Сьогодні ви могли померти. Знаєш, Тан, якщо ти мене тепер зневажаєш за це…

Тут дівчина на кілька ударів серця замовкла, опустивши голову, але палко продовжила стиснувши крихітні кулачки.

— Ми егоїсти! Рятувати наш світ повинні саме ми, неправильно ховатися за вашими спинами, відгороджуватися високими мурами й чекати, коли хтось інший прийде аби звільнити Туманний світ. Це наша ганьба і я не заслуговую на твоє прощення, ми всі не заслуговуємо.

Ноги Луари підкосилися. Вона впала на коліна, виставивши руки вперед, її долоні занурилися в сніг, руки почали швидко червоніти, а потім синіти, розпатлане волосся закрило обличчя, почулися схлипи й гірке ридання дівчини.