Читати книгу - "Слідчій, що з порядних , Oleg Poroshok"

Розділ 123. Тінь і світло

Від Максима більше нічого не було. Денис щодня перевіряв пошту, месенджери, форуми, навіть даркнет. Але тиша. І тільки одного разу, відкривши нову справу про вбивство журналіста, він побачив записку, вкладену в один із цифрових файлів:

 

> “Іноді, щоб вивести на світло, потрібно самому стати тінню. Я поруч. Продовжуй.”

 

 

 

Того вечора Денис сидів у старому кабінеті свого батька. У шухляді лежала фотографія — батько в формі, на фоні якогось мітингу. З підписом: “Правда — це не мета. Це дорога.”

 

Він дивився на фото довго. Спогади про дитинство, про те, як батько приходив пізно, з втомленими очима, але з прямою спиною. Як одного разу сказав йому: “Порядність — не героїзм. Це вибір, який робиш щодня.”

 

На екрані миготіли нові дані — справа журналіста виявилась не випадковою. Та сама схема, ті самі імена. Ланцюг продовжувався. Але тепер Денис був не сам: навколо нього почали з’являтись інші. Молодий слідчий з Львова, прокурорка з Одеси, навіть один незалежний хакер. Вони шукали правду і ділились нею.

 

У новому підрозділі не було пафосу. Там були стіни з маркерними дошками, кави більше, ніж меблів, і нічні обговорення замість планів. Але були і результати. Кожен крок — ще один вузол, ще один злочин, ще одне врятоване ім’я.

 

І хоч тіні були скрізь, тепер було й світло. Його не видно здалеку. Але воно було в кожному рішенні не мовчати. У кожному доказі, який вдалося зберегти. У кожному слові, яке залишилось у справах.

 

Іноді Денис чув у тиші нічного кабінету уявний голос:

 

— Я поруч. Продовжуй.

 

І він продовжував. Бо тінь безсила там, де є ті, хто не бояться запалити світло. 

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍