Читати книгу - "У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий"

чогось кращого. До вдосконалення духовного додавалася необхідність відновити себе фізично, бо патериця принижувала й обмежувала, відбирала певність, утискала думки й уяву...

— Тебе дуже чекають Югина Костівна й баба Сара — мої порадниці. Вони мене навідували весь цей час і наставляли. А Льова дрова мені порізав та поколов. Як щось попрошу, він завжди невідмовний! — продовжувала Ліда розповідати. — Увечері я варю і для Фатіми, вона мені дає гроші або продукти купує і приносить.

«Підросла вона помітно, груди он як увиразнилися, чиста й охайна, коси заплітає й приколює по-дорослому модно» — думав Янчук, слухаючи сестру за підвечірком.

— То Феся Антипівна і з чоловіком навідувалася чи лише з дітьми? — спитав.

— Господарство має велике: кури, свині, корову, бузівка, теля, ще й грядки, то казала, що він лишився вдома доглядати, а вона приїхала дещо купити у крамниці та й мене навідати, — хвалилася Ліда. — «Бережи його, свята Богоматір, і захищай!» — молилася тут за тебе до ікони ревно, але адреси своєї так мені й не дала, як я просила, ніби забула.

Петро, вдячний сестрі за відомості, здогадувався, чому Феся Антипівна не лишила їй адреси. Йому було і приємно, й водночас прикро, але роздумувати про те не мав часу, бо саме прийшла Фатіма.

— Ось ви який, Петре! Слава Аллаху, що лишилися живим! Може, з часом і кия того позбудетеся, чи ціпка, як каже господинька, — привіталася квартирантка. — Спочивайте, оговтуйтесь, розглядайтесь, доліковуйтесь, а головне, думаю, відновлюйте в собі людину-громадянина після солдатчини, вертайтесь до роботи, беріть відпустку для підготовки і здачі програмних робіт в університет... І на мене розраховуйте, як зможу в чомусь вам допомогти, — пішла до себе в кімнату перевдягатися, щоб вийти згодом до вечері, Фатіма, приємно вразивши Петра практичними порадами.

За столом Янчук хотів було обмежитися чаєм, бо ж підполуднував уже, та квартирантка наполягла, щоб задля урочистої нагоди він покуштував вистояного виноградного вина найкращого ґатунку від її матері, тож Петро із задоволенням запив келишком доброго вина поздоровлення його «з поворотом із того світу».

Спершу говорила Ліда, ділячись чутками й новинами, гадками та планами. Старші долучилися, як дівчина почала прибирати посуд. Фатіма розказала про татарський фольклор, дотичний до українського, як сусідського, і такий, що наслідує фольклор дотатарських грецьких колоній і факторій Криму, над чим вона й працює, як аспірантка. Тема виявилася дуже доречною для Янчука, адже про взаємовпливи фольклорів ішлося у програмному плані, який йому саме належало здавати. Далі Петро й Фатіма, виявивши спільність поглядів і переконань, перейшли до болючого питання нищення набрідцями під час продрозверстки культових храмів на рідних землях, зневаження червоними загонами святинь, спалення книг, а найголовніше — наруги над духовною мораллю й людською гідністю. Висновок був обопільним: сваволя нацьковувань і знущань, національні утиски й самочинства владарів триватимуть, доки й пануватиме марксизм. Фатіма також оповіла Петрові про підступно організований реакціонерами-шовіністами у Криму суспільно-громадський хаос, про трактування татар серед науковців, як орди людоловів, про заховання їх рідної історії, як і українців, про чадру й чачван, що століттями були бастіонами моралі, про сексуальну революцію стосовно національних звичаїв, нав'язувану командирами й комісарами та курортниками-набрідцями.

— Описання всього, що твориться, неможливе! Росія своїми імперськими діями ріже курей, що несли б їй золоті яйця у випадку рівності й незалежності, — гаряче стверджувала Фатіма при відході на сон. — Згадай мене, Боже, в негідному моєму житті і гріхах моїх! Прости і помилуй! — закінчила вона, наголошуючи на подібності молитов, коли не зважати на імена Ісуса й Магомета, і побажала Янчукові «на добраніч».

Петро під час розмови заздрив аспірантці і боявся виявити себе пересічним примітивом, яким почувався. Вже лежачи в постелі, він подумав, що Фатіма не відає, певне, скільки горя українському народові принесли в минулому татари — людолови та работоргівці, та вирішив вияснення відкласти на потім. «Мусимо через протиріччя дійти до узгодження поглядів, як поневолені в кошарі-імперії, — подумав, засинаючи. — Вона не манірниця, хоч має неабиякі дані» — зробив висновок для себе.

Наступного дня Янчук відвідав рідну школу, де застав учительку української мови Броню Адамівну Крек та вчителя німецької мови Станіслава Йосиповича Шпаківського, а також хеміка Павла Ільковича Онищенка. В коридорах із радіоприймачів звучали підбадьорливі марші й пісні, втовкмачуючи йому «Ты самая любимая!», що було цинічною пародією на все, досі ним пройдене й пережите.

У редакції його радісно зустріла Раїса Ісаківна Крупник, але не вона виявилася редактором, а Завіновський, який і не відмовив йому в друкуванні віршів та оповідань, але й не заохотив його, бо ж «газета покликана реагувати на злобу дня, битву за урожай, наприклад». Раїса Ісаківна встигла прохопитися про те, що «сьогодні догма — величання й уславлення дій вождя і партії, а старанне слідування догмі — індульгенція від гріха і провини». Від Крупник Петро дізнався також, що в інституті після Свердлянського, якому із сотнею викладачів «дала жаба цицьки», тепер лютує Тавлін — чоловік лікарки Покотилихи.

У військкоматі Петро виявив, що Юхим Абрамович Дейч був уже помічником військкома, а власне військком, розпитавши його, хто він і звідки, та давши йому відношення в лісництво на відпуск дров, передав його начальникові особливого відділу, який довго й марудно допитував його у своєму кабінеті про фінський фронт і врешті взяв із нього підписку про нерозголошення суворої військової таємниці. У допомозі обидва Петрові відмовили, а просив він про військовий санаторій у Соснівці.

По всьому Янчук пішов покласти пучок чебрецю, нарваного на горі турецького цвинтаря, до обеліска Флоріана Феліксовича Макаревича та відвідати могилу бабусі Парані, яку виявив доглянутою, як і звітувала сестра. Петро присів на лавиці коло могил серед квітів, спочиваючи душею й тілом. Він помалу оговтувався після армії, повертаючись до навчання та якогось особистого життя, і перебування вдома також відроджувало його. Тривале ходіння знесилило його, віддаючи болями в попереку й нозі, тож мусів посидіти довгенько, відшукавши таке положення тіла, яке б полегшило «стріляння», що кидали його в піт.

Дорогою додому Янчук зайшов до тети Паші і був нею по-родинному зустрінутий та ситно нагодований. У розмовах із нею про Юхима Калішевського і його брата він дочекався повороту з інституту Бориса Педя, що також непідробно втішився вижиттям товариша, хоч Петро й мав досить непривабливий вигляд: із патерицею, блідий на лиці й без чуба.

— Бог дасть, поправишся ще! Ну, вони й скалічили тебе! — побивалася тета Паша.