Читати книгу - "У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий"

— Для дівчини то була б вада, а хлопцеві аби голова, то вже і красень!.. У місті тепер богує якийсь Левшин, як колись були Бергавінов, Едельман, Геплер і Райхман, — притишила мову, — то слідкуй, що кому розказуєш!.. Кажуть, що то не ми на білофінів напали, а вони на нас, що не в нас двадцять п'ять тисяч загиблих, а в них, хоч уже всі знають, де правда.

— Вернулося вашого брата у місто негусто, — говорив Борис гостеві, як вони усамітнилися в його кімнаті. — І не лише без ніг чи з порожніми рукавами, а й із пустими головами чи й без них. Я розмовляв із деякими, то знаю, що кидали вас там на редути, як отару темних баранів, а за штрафниками, казав один студент, ішли вівчарники, — примовк він, вражаючи Янчука зміною поглядів. — У нас тепер лютують Процючка з Тавліним і йде вербовка росіян на російську філологію, що стала провідною в закладі після суцільної чистки... Не передати, як усе помінялося! Подиву гідна здібність отих абітурієнтів проникати-просочуватись у чуже для них середовище! Частина, до речі, як «фінляндці», зарахована на навчання без жодних іспитів, пільгово, так би мовити, — примовк Педь у скрусі. — Хтось у фойє вивісив гасло на полотнищі: «Соловки — робітникам і селянам! Курорти — людожерам!», то таке зчинилося в інституті, що й словами не передати!.. Іде селекція в нас, друже. По отих погромах дев'ятнадцяти аспірантам спішно присвоєно кандидатські ступені і допущено до доценства. А так званих кращих студентів, то пак надійних, зараховано до аспірантури й допущено до викладання, а вони — барани баранами й невігласи із невігласів.

— Про те саме мені оповідав професор Воронізького університету Михайло Аронович Крон у клініці, його разом із моїм рятівником нейрохірургом Василем Прокоповичем Даньком арештували, як ворогів народу, може, вже й серед живих їх нема, — докинув Петро зажурено.

— Маріонетки й намісники, утриманці й временщики, словом, наїздці панують у нас, як у вотчині, при сталінському інтернаціоналізмі-фашизмі! Є в нас студент із Луганщини, то оповідав мені, що в якійсь Сучиній балці там повбивано тисячі несуджених, як і в нас отут. Навесні я був на Кубані, де й дізнався, що мій татико з мачухенцією туди ж відправлені, отож, і я багато чого переглянув, поки ти віддавав життя в агресії найдемократичнішої...

Чого лише не переговорили друзі після тривалої розлуки, раді один одному!.. Вже проводжаючи Петра, Борис нарадив товаришеві, що той має робити далі, і першим у списку був сесійний екзамен в університеті, до якого Борис пообіцяв уже завтра дістати питання й конспекти по всіх дисциплінах. Янчукові приємна була щирість товариша, радів він і добрим новинам, почутим від нього, наприклад, що Аркадій П'юро вернувся живим, хоч і пораненим, що Ріта Форш та Ольга Кресь цікавилися ним чи що дяха Потай і Таня Олійник питали про нього.

Петро заглянув ще й у гуртожиток, в якому недавно жила Леся, щоб передати комендантові дідові Герасію чекушку-чвертку і розпитати про кохану. Старий провів Петра у її колишню кімнату і коротко оповів йому, що по закінченні технікуму Леся вступила до Одеського фармінституту. Щоб не розплакатись, ледь стримуючись, пообіцявши дідові зайти надовше іншим разом, Петро втік додому, просидівши під хвірткою на лавиці довгенько, підставляючи повні розпачу груди літеплу вітерцю з Дніпра, вслухаючись у шепіт яворового листя, насолоджуючись запахом жасмину і троянд із двору, поки Лідуня не покликала його в хату.

Сестра із Фатімою зауважили його явну журбу й опресію, яких він не мав сили приховати, як не намагався. Від вечері Петро відмовився, пити теж не схотів. Здогадуючись про причину, Лідуня призналася, що Леся жодного разу не зайшла до неї за час його відсутності, а при випадковій зустрічі була, як чужа. Петро розумів, що втратив Лесю назавжди, але не відав причин такого поводження нареченої, що гнітило й ранило його додатково. І квартирантка взялася повернути його до себе.

Фатіма дала йому свою роботу про аналоги татарського й українського фольклорів і заговорила про етніку й етику, зовсім незнані Петрові, та похвалилася, що вона кладе останню цеглину самого верхнього ряду своєї дисертації перед її захистом. Потім вона перекинулась до «султан-галієвської контрреволюційної організації 1928 року», знищеної надзвичайною комісією, із вісьмома десятками тільки смертних жертв. Далі перейшла до ономастики й топоніміки, показуючи, як і у Криму, і в Україні та інших землях русифікуються назви, прив'язуючись до вождів і культів. Фатіма захоплювала Янчука своїми знаннями, виводячи зі стану депресії й демонструючи, що в інституті далеко не всі аспіранти, габілітовані в доценти, є невігласами. Знайшовши захопленого слухача, вона сіяла в розорану ріллю «розумне, добре й вічне», відточуючи свій метод викладу, аж смакуючи ним, нагадуючи Янчукові Процючку, яку йому довелося кілька разів чути в інституті.

Виклад Фатіми був не метафізично-умоглядним, а цілком зрозумілим, хоч і не загальноприйнятим. Петро підтримував цікаву для себе бесіду, забувши про все на світі.

— Питаєш, що маю з того, що я покруч?.. Тяжко відповісти напевне... Гадаю, крім ущербного національного роздвоєння, невситимість до пізнань, незмореність у їх шуканнях, застережливість від фанатизму й національної обмеженості, — і, помітивши сумнів у Петрових очах, Фатіма перейшла до іншої теми. — Може, тобі дивним здасться, але всілякі людські зустрічі є не випадковими, а закономірними, і диктуються вони, гадаю, не свідомістю, а магнетичними зарядностями... Скажу більше, новонародженій дитині ім'я дається не свідомо, але доленосно-передбачливо, як і при її зачатті під впливом планет їй вділяється доля, якої не обійти на життєвому шляху, адже в неї закладається код-ключ, що задає їй певні реакції при певних ситуаціях...

— То ти все на землі пояснюєш космогонією!? — був спантеличений Янчук версією аспірантки.

— Не лише на Землі, а й у Всесвіті! — раділа нагоді висловитись Фатіма, та було вже нерано, тож на цьому їх розмова вимушено завершилась, і, побажавши одне одному «на добраніч», взаємно вдоволені, Петро й Фатіма розійшлися.

Янчук по тому, ще довго перебуваючи під враженням огрому знань квартирантки, що здавалися йому невичерпними, написав короткого листа до Ріти Генріхівни Шмідт, в якому попросив менторку посприяти його відновленню на роботі, промовчавши про своє каліцтво і про все, що з ним сталося. Засипав марудно — заважав йому соловейко, що заливався співом у яворинім галуззі за вікном, нагадуючи Лесю і їх спільне минуле.

Наступного ранку Петро, як рідного, навідав Аркадія П'юро. Разом вони пішли