Читати книгу - "Маг"

class="book">Я пояснив, що я лікар і цікавлюся птахами. Приїхав до Сейдеварре, щоб їх вивчати… і так далі. Говорив повільно, маючи на увазі, що він не чув англійської мови років п’ятнадцять, а то й більше. Він слухав з незворушним обличчям. Я повів мову про сучасні методи лікування катаракти. Висловив упевненість, що в лікарні чимсь зарадять. Кінець кінцем, не почувши ані слова на відповідь, я змовк.

Він відвернувся і ввійшов до хижки. Залишив двері відчиненими, і я вичікував. Раптом Генрік вийшов із тим самим у руці, що й у мене було, Ніколасе, коли я перервав ваше пиття чаю. Сокира з довгим топорищем. Я зразу втямив, що до рубання дров він схильний не більш, як вікінґ перед битвою. Трохи повагавшись, Генрік кинувся на мене, замахнувшись сокирою. Убив би на місці, якби не глаукома, тут годі сумніватися. Я ледве встиг відскочити. Лезо по сам обух загрузло в дерні. Сліпець блискавично висмикнув цю зброю, але мені вистачило цієї миті, щоб пуститися навтікача. Спотикаючись, він переслідував мене на галявині перед халупою. Я забіг у ліс ярдів на тридцять, а нападник зупинився біля першого ж дерева. Мабуть, не відрізнив би мене від стовбура вже за сім кроків. З сокирою навпереваги він стояв, прислухаючись і напружено вдивляючись. Безперечно, знав, що я спостерігаю за ним, бо зненацька замахнувся й щосили жбурнув сокиру в березу перед ним. Добряче було дерево. Але задрижало — від коріння до вершка. Ось така відповідь. Я так налякався його люті, що застиг як стовп. Хвилину Генрік вдивлявся в мій бік, тоді повернувся й попростував до хижі, покинувши сокиру, глибоко вбиту в стовбур.

На ферму я повернувся значно мудрішим. Неймовірна річ — ось так запекло відкидати медицину, науку й здоровий глузд. Я відчував, що Генрік так само відкинув би й усі мої цінності й уподобання — радощі життя й раціоналізм, музику й лікарську справу. Розрубав би сокирою голову нашої цивілізації, зорієнтованої на забаву й насолоду. Нашої науки, нашого психоаналізу. Для нього все, крім Великої Зустрічі, було тим, що буддисти позначають словом «лілас», — безглуздою погонею за всілякими марнотами. І, звичайно ж, турботу про власні очі він мав за одну з тих марнот. Хотів залишитися сліпим. Тоді був би твердо певен того, що рано чи пізно настане прозріння.

По кількох днях я мав поїхати додому. Останнього вечора Ґустав допізна розмовляв зі мною. Я нічого не сказав йому про відвідини в Генріка. Вітру не було, але в тих краях серпневі ночі вже доволі холодні. Ґустав повернувся до хати, а я вийшов до вітру. Сяяв місяць. Наприкінці літа на Далекій Півночі день мріє навіть у пітьмі, а в небі відкриваються дивовижні глибини. У такі ночі здається, що десь зачинаються нові світи. З-понад ріки, з боку Сейдеварре, долинув крик. Спершу я подумав, що це якийсь птах, але зразу ж зміркував, що так кричати може тільки Генрік. Я глянув на хату й побачив Ґустава. Він стояв і прислухався. Знову крик. Тягучий, щоб долати великі відстані.

— Може, йому щось лихе сталося? — спитав я, підійшовши по траві до Ґустава. Заперечливо крутнувши головою, він вдивлявся в темну тінь Сейдеварре на плесі ріки, сіро-сріблястому у світлі місяця.

— Що він кричить, Ґуставе?

— «Чи чуєш ти мене? Я тут», — переклав він.

І ці слова знову долинули до нас. Тепер я розумів їх. «Hører du mig? Jeg er her». Генрік волав до Бога.

Я вже сказав вам про те, що в Сейдеварре звук іде далеко. Щоразу крик летів у безконечність, через ліси, понад водами, до зірок. Відгукувалося відлуння. Кілька разів хрипко озвалися потурбовані птахи. Оглянувшись на хату, я побачив у вікні білу постать — Раґни чи її дочки, годі розібрати. Всіх нас охопив якийсь чар.

Щоб розвіяти його, я став розпитувати.

— Чи часто він так кричить?

— Не дуже, — відповів Ґустав. — Три-чотири рази за рік, коли повний місяць і нема вітру.

— І завжди ті самі слова?

Ґустав задумався.

— Ні. «Я чекаю». «Я очистився». І ще — «я готовий». Але переважно він вигукує те, що ми почули.

Я спитав, чи не можна піти й подивитися на Генріка. Ґустав мовчки кивнув, і ми рушили. Добралися до мису за чверть години. Раз у раз чули крики. Ми підійшли до сейде, але кричали не звідси. «Він на самому краю мису», — сказав Ґустав. Проминувши хижку, ми дуже тихо попростували до цього краю. Ліс закінчився.

За ним відкрився берег — тридцять-сорок ярдів жорствяної смуги. Тут річка звужувалася й мис брав на себе напір течії. У цю тиху ніч було чути жебоніння води на камінцях відмілини. Генрік стояв на вістрі жорствяної коси, по щиколотки у воді, лицем на північний схід, де річка знову розширялася. Місяць покривав плесо сірими шовковистими блистками. По воді стелилися довгі пасма імли. Генрік знову заволав: «Hører du mig?!!» Набагато гучніше, ніж досі. Немовби звертався до когось за багато миль звідси, на невидимій далекій відмілині. Довга пауза. І ось: «Jeg er her!!!» Я навів бінокля. Генрік стояв, широко розставивши ноги, з костуром у руці, як біблійний пророк. Залягла тиша. Чорна постать проти мерехтливої води.

І тоді Генрік мовив одне слово. Тихшим голосом. «Takk». «Дякую» — по-норвезькому. Я не відводив бінокля. Вийшовши з води, він став навколішки на камінцях. Дивився в той же бік. Опустив руки. Судячи з пози, він не молився, а медитував. І бачив щось поряд себе так само наяву, як я — темну Ґуставову голову, дерева й листя на тлі зоряного неба. Я віддав би десять років життя, аби тільки подивитися туди, на північ, його очима. Не знаю, щó саме він бачив, але цілком певен: воно, наділене величезною таємничою силою, обумовлювало всі Генрікові дії. Раптом мені засвітала Генрікова таємниця,