Читати книгу - "Маг"

подібно до відблисків місячного сяйва навколо його постаті. Він не чекав на зустріч з Богом. Стрічався з Ним, і то, мабуть, упродовж багатьох літ. Не чекав, поки спевняться сподівання. Жив у певності.

Як ви вже зауважили, поки не стався цей випадок у Норвегії, я дивився на життя з погляду науковця, медика й любителя класифікувати. Розглядав людей як орнітолог. Розкладав їх за категоріями виду, інстинкту й результатів спостережень. А тут я вперше в житті засумнівався у власних принципах, переконаннях та судженнях. Побачив, що цей чоловік на мисі переживає щось таке, що не міститься в рамках моєї науки й мого здорового глузду. І збагнув, що вся ця наука вкупі з глуздом доти будуть неповноцінні, доки не осягнуть того, що діялось у Генріковій голові.

Враз, немов у спалаху блискавиці, всі наші дедукції, класифікації, деривації й етіології видалися мені дуже тонкою сіттю. Ця величезна пасивна потвора — дійсність, уже не мертва й не піддатлива. Вона наповнилася загадковою енергією, набрала нових форм, набула нових можливостей. Сіть знікчемніла, крізь неї проривалася дійсність. Може, між мною й Генріком постав якийсь телепатичний зв’язок. Не знаю.

Ці прості слова «не знаю» стали моїм вогняним стовпом. Вони відкрили мені інший світ, ніж той, у якому я досі жив. Навчили мене покори, дуже близької до несамовитости. Допомогли усвідомити незглибиму таїну, відчути марноту багатьох речей, які так високо цінуються в нашому сторіччі. Мабуть, якогось дня це осяяння таки сталося б. Але тої ночі я одним махом покрив шлях завдовжки ціле десятиліття. Що-що, а це я тямив.

Невдовзі Генрік рушив до лісу. Я не бачив його обличчя. Припускаю, що ця палюча нестямність, дуже помітна за дня, передалася від вогняного стовпа. Напевно, відчувши, що цього стовпа замало, Генрік став чекати на Господні відвідини. Жити — це вічно прагнути чогось більшого, і таке твердження стосується як неотесаного крамаря, так і рафінованого містика. Я був певен одного. Нехай Генрік так і не дочекався Бога, зате надихнувся від Святого Духа.

Наступного дня я вирушив у дорогу. Попрощався з Раґною. Її ворожість не поменшала. Як гадаю, ця жінка, на відміну від Ґустава, осягла таємницю свого чоловіка й вважала, що його вб’є всяка спроба лікуватися від посланого з небес божевілля. Ґустав і небіж відвезли мене човном до найближчої ферми, за двадцять миль на північ. Ми потиснули один одному руки й пообіцяли навзаєм, що листуватимемося. Я не мав чим утішити Ґустава, та й навряд чи він того потребував. Буває, що втішання порушує рівновагу, яку встановив час. Отож я й повернувся до Франції.

Розділ 45

Жулі глянула на мене так, ніби хотіла мовчки спитати, чи ця розповідь не доводить того, що Кончісові можна довіряти. Я не сперечався. І не тільки тому, щоб їй догодити. Десь на дні свідомости чаїлася підозра, що з Муци хтось заволає по-норвезькому або ж понад деревами злетить увись геніально сфальшований вогняний стовп. Ба ні, надовго залягла тиша, тільки цвіркуни сюрчали.

— І ви вже туди не повернулися? — спитав я.

— Іноді буває дуже вульгарно повертатися.

— Невже вас не цікавило, чим закінчиться ця історія?

— Зовсім не цікавило. Колись, Ніколасе, ви наберетеся дуже важливого й цінного досвіду. — У його голосі не відчувалось іронії, однак зміст сказаного був не без неї. — Ось тоді зрозумієте, щό я мав на увазі, коли ствердив: деколи цей досвід так глибоко проймає, що навіть не можеш потерпіти думки про його зміну чи зникнення. Сейдеварре — це місцина, якої не сміє торкнути час. Тож мені не цікаво, що сталося з нею та її мешканцями. Якщо вони досі живуть.

— Але ж ти сказав, — зауважила Жулі, — що ви з Ґуставом листувалися.

— Я писав йому. Він відписував. Зо два роки робив це регулярно, принаймні раз на квартал. Але ніколи не зачіпав теми, яка вас хвилює. Лише час від часу повідомляв, що все по-старому. В його листах були тільки записки про орнітологічні спостереження. Читати ставало дедалі нудніше, бо я помалу охолов до класифікації природних видів. Ми дедалі рідше листувалися. Десь у 1926-му чи 1927 році я дістав від нього різдвяну листівку. Відтоді — ані слова. А тепер Ґустава вже нема на світі. І Генріка, і Раґни.

— Що діялося після того, як ви повернулися до Франції?

— Вогняний стовп прийшов до Генріка опівночі, 17 серпня 1922 року. Пожежа в маєтку Жівре-ле-Дюк спалахнула тої самої ночі й тої самої години.

Жулі виразніше, ніж я, показала недовіру. Кончіс сидів відвернувшись від стола, й ми з нею перезирнулися. Вона скорчила міну розчарування й опустила очі.

— Ти ж, либонь, не хочеш натякнути… — сказала вона.

— Я ні на що не натякаю. Між цими двома подіями не було жодного зв’язку. І не могло бути. Точніше кажучи, я сам і є цим зв’язком. Тільки я надав ваги такій збіжності.

У цій відповіді звучав тон незвичного марнослав’я, ніби Кончіс справді вважав, що він сам спричинив ці два випадки й постарався, щоб вони трапилися водночас. Я відчував, що цю збіжність належить трактувати не буквально, а як щось придумане з іншим, метафоричним значенням. Ним пов’язані два епізоди, а ми зможемо зрозуміти оповідача тільки тоді, коли уважно зіставимо їх значущість. Історія про де Декана пролила світло на самого Кончіса, так само й ця певним чином пояснила недавній сеанс гіпнозу. З Кончісових слів, крізь знікчемнілу сіть науки прорвалася дійсність… Під час сеансу я пережив щось подібне, і навряд чи випадкова ця подібність. Всюди в цьому спектаклі взаємозв’язки й нитки поміж випадками.

— Моя любонько, — по-батьківському звернувся Кончіс до Жулі, — гадаю, що тобі пора до ліжка.

Я