Читати книгу - "На уходах"

піду, — відрубав Андрій і пігнав до пристані.

Тут обступили його зараз козаки і стали допитуватися, що і як.

Тим часом посли пішли у Січ. Із січових валів гримнула гармата на привітання великих гостей. Назустріч вийшов кошовий батько і повів гостей у хату. Сюди позносила челядь скрині з подарунками для Січі, від московського царя. Коли кошовому розповіли сьогоднішню пригоду, він каже:

— Бравий хлопець, у свого батька вдався. Як гадаєте, панове, його б слід у козаки вивести.

— Молодий, але проворний та розумний з біса. Я тямлю, як кілька літ тому школяра товариша з топелі вирятував.

— Приклич його сюди, — каже кошовий до посильного козака.

Побігли до перевозу за Андрієм.

— Ходи, небоже, кошовий кличе.

— А то чого?

— Не бійся, бити не звелять.

Андрій пішов так, як стояв. Кошовий подивився на нього і каже:

— Мені здавалося, що то ще дітвак, а то козак, мов дубок. Слухай, хлопче, за це, що ти сьогодні зробив, людям життя врятував, і то послам великого царя православного, ми тебе в козаки-товариші переводимо.

Ти підеш до переяславського куреня. Одежу та зброю видадуть тобі з січової скарбниці, ти заслужив на це.

— Спасибі, ясновельможний пане за честь, спасибі і за подарунки, та в мене є свої гроші не то що на одежу, але ще й коня за це куплю.

— О, а звідкіля ти грошей роздобув? У похід ходив, що?

— Ні, отсі добродії мене, як вони кажуть, пожалували, та грошей багато дали за те, що трохи в воді замочився.

— Так буде, як я кажу, а гроші сховай. Тобі треба до куреня пристати та товаришів, як слід, почастувати. Ну, йди з Богом. Коня поки що тобі не треба. Твоя доля не на коні, а на байдаку, ось що. Ну, йди собі з Богом, та зайди в канцелярію, щоб тебе у список занесли.

Андрій не чув землі під собою, так радів. З канцелярії пішов у складню січову, де видали йому одяг і зброю.

Зараз і переодягнувся. Надів шкапові нові чоботи, широкі з матнею штани, надів зелений жупан, підперезався цвітастим поясом, прийняв шаблю і надів високу овечу шапку з червоним дном. Пробував покрутити вуса, та його ще не було, бо щойно мох засіявся. Перш усього, пішов у школу. Колишні зразу його не пізнали, а далі дуже зраділи, обступили довкруги та стали випитувати. Івасеві аж очі світилися з радощів:

— Така нагла переміна з тобою, Андрію, скажи, як воно сталося?

— Нічого, сьогодні я москалів з топелі вирятував.

Нашим було би нічого не сталося. Я знаю, вони були б поскакали у воду та й виплили, але довгополим москалям було б капут.

— І за це тебе в козаки перевели?

— Не тільки те, ще москалі-добряги цілу пригорщу червінців дали. Ну, тепер, хлопці, здорові будьте, я опісля до вас зайду, тепер мені до куреня пора. До Переяславського.

— Там дядько Касян Бистрий записаний.

— Я се добре знаю і тому мені би його зустріти треба.

Андрій відійшов бадьоро. Він підпустив шаблю так, що аж по землі волочилась. Хлопцям трохи очі не повилазили, гак дивились за своїм колишнім отаманом. Андрій стрінув на базарі Касяна.

— Ах ти, дітваку коханий, чував, я чував, та шукаю за тобою усюдечки, де ти пропадав? Ходи ж, хай тебе обійму.

Касян обняв кріпко Андрія та вицілував сердечне.

— Ось воно як, недавно такий дітвак, що на руках його носив, а тепер дивіться на нього. Ну, хай тебе ще раз чоломкну. Ага, у який курінь тебе записали?

— У твій, дядьку, у Переяславський.

— Я тобі тепер не дядько, а товариш, ходи я тебе проведу. Ти знаєш козацький звичай?

— Знаю.

Пішли до куреня. На дворі на призьбі сидів якраз курінний отаман Панько Кабиця з осавулом і кухарем.

— Кланяюсь тобі, батьку отамане, нового товариша привів. Сюди його кошовий призначив.

— Яке діло кошовому до нашого куреня? Сюди головусів не приймається. Йдіть собі до шкільного куреня, там вас, певно, приймуть.

— Та ти, батьку, не гнівись. У школі ми вже побували, а тепер отсей мій товариш таке гарне діло зробив, що йому старшина дальший час новицтва подарувала та в козаки вивела.

— А що ж він такого великого сьогодні зробив?

— Московських знатних людей від топелі врятував.

— Саме тому не приймається, — говорив осавула, — хай би уся Москва втопилася, не треба було рятувати.

Отаман став під вусом підсміхатися, а далі питає:

— Що ж ви дасте за це, що молодика у наш курінь приймемо? Наш курінь неабиякий, на всю Січ славний.

— Дамо, на скільки нас стане, — усміхнувся Касян, — усі гроші дамо, що від москалів добули.

— Ну, глядіть, аби чого не затаїли, а то проженемо.

Андрій знав добре, що це лише така церемонія, що його не можуть не прийняти. Він узяв усі гроші і висипав курінному кухареві у пригорщі.

Кухар пішов зараз на базар, а отаман узяв Андрія за руку, посадив біля себе, та став приязно з ним балакати.

Отаман знав добре його батька.

— У тебе, Андрію, є ще яка рідня на Україні?

— Господь святий знає, про це нічого батько покійний не згадував.

— Ти ще дітваком був, коли покійник загинув, та я знаю, що в тебе сестра була, Анною