Читати книгу - "На уходах"

звалася. Вона була далеко старша від тебе.

— Я її не затямив у нашій хаті.

— Вона давно перед тим, заки ти вродився, вийшла заміж.

— Ледве чи я стрінуся з нею. Прийдеться лишитись сиротою та ще й без роду.

— Не ти один, така наша доля усіх. За це хай Січ заступає тобі усе — і батька, й матір, і рідню.

В ту хвилю надійшов Івась з Максимом. Івась був дуже сумний.

— Здорові були, — привітався отаман, — сідайте та гостями будьте, це певно твій брат.

— Брат, та доводиться розлучитись з ним.

— А це що? — питав Андрій.

— Ось юно що. Батенько розвідав від козаків, що я вирвався з татарського пута та на Січі живу. Він і переказував, щоб я, або Максим додому вертали. Він, сердега, нездужає, та перед смертю хоче котрогось з нас при собі бачити.

І хлопець зітхнув.

— Мені їхати не можна, — каже Максим, — бо мені ще не забули задля чого я втікати мусив, мені би пани того не подарували. Івасеві інше діло. Його поневолі татарин захопив.

— Треба мені їхати, — сказав Івась. — Батькова воля свята, і треба її вшанувати.

— Так воно повинно бути, — говорив отаман. — Четверта заповідь Господня показує батька слухати.

— Як же ти, Іване, поїдеш сам? Така дорога, степ.

— Ось як ми обміркували, — сказав Максим. — За кілька днів вертатиме московське посольство. Кошовий доставить їм якийсь десяток козаків для безпеки. До них прилучиться Івась. Коня я йому сам роздобуду. Посли поїдуть до московської границі на Путивль. Дорога вийде туди на Лубни, то до Гаврилівки вже недалеко буде і потрапить хоч би й сам.

— Ти, Івасю, вернешся? — питає Андрій.

— Як йно не загину, та ляхи мене не вб’ють, так певно вернуся, панщини робити не піду, коли хочеш так і побожусь хрестом святим. Коли б не батенько, я би звідсіля не рухався.

— А мені не судилось бачить його на сім світі, — засумував Максим.

Посли вертали аж через тиждень. Кошовий наділив їх дорогими подарунками, як тоді було в звичаю і вивів аж над ріку. Для забезпеки дав їм на сторожу двадцять козаків.

До тої ватаги пристав і Івась Чорноусенко. Максим дав йому коня та приладив харчів на дорогу.

За рікою пустилися в степ. Посли їхали на возах. Козаки їх супроводжували. Поки їхали в межах запорозьких, москалі ставилися до козаків увічливо. Та чим далі, вони ставали гордими, а козакам грубили, були непривітні, називали їх хахлами. Осавул ледве здержав своїх козаків, які збиралися при нагоді або вибити москалів, або лишити їх самих.

— Коли ж воно годі видержати. На таку зневагу то аж рука свербить, так би йно хляснути по пиці.

— Найкраще до них нічого не говорити та не відзиватись, — уговорював осавула.

— Як не відзиватися, коли ця погань сама у вічі лізе.

Ти йому подай це та те, услужи. Хіба ж справді ми їх холопи, чи що?

Напруження зростало з кожним днем. Один з московської челяді раз на нічліг став сваритися з козаком, а відтак вдарив його по обличчю. В ту ж мить козак ухопив кацапа за бороду та давай кулакувати по пиці. Інші теж кинулися до бійки і зчинилася така метушня, що Господи.

Не можна було їх розірвати, що не робив осавул. Щастя, що до шабель не взялись, а таки так завели кулачню, перемогли москалів і здорово побили. Думний дяк став козаків лаяти по-московськи, а відтак прикликав осавулу:

— Слушай ти, праклятий хахол, єслі ти не здєржіш твоїх разбойнікоф, так я тебе морду разоб’ю, галаву адсєч прикажу, панял, дурак? Тепер пашол вон!

Осавула закипів увесь і вдарив рукою по шаблі:

— Ваша милость, не важся мене лаять, бо як ти мені кажеж дурак, то я тобі скажу: ти — кацапська свиня, я тобі не хахол, а мої козаки не розбійники, а лицарі. Тепер спитаю чи ти мене зрозумів? Поки ти мені звелиш голову одрубати, то ми вас усіх кацапів рознесемо на шаблях.

Ти прикажи своїм холопам, щоб з нами краще поводились і нас не зневажали, а то далебі покинемо і вернемося, а ви їдьте собі самі.

Думний дяк не сподівався такого завзяття від простих людей. У Московщині він би приказав усіх щонайменше добре вибити нагайками, бо там самі кріпаки. А тут чого доброго, то як покинуть, не тяжко буде в пута татарські попасти. Він зараз присмирнів і став говорити ласкаво, а одного закривавленого слугу, що прийшов жалуватись, вибив по пиці.

Козаки зібралися зараз і врадили так:

— Кошовий звелів їм пильнувати послів, щоби їм до лихого не сталося. Ми так будемо робити. Та ми не є на те, щоб їм служити. Ото ж, братці, ми тепер від москалів здалека. Ми собі, а вони собі. Наша річ сторожити, розвідувати дорогу, а вони хай самі про себе промишляють.

Від того часу козаки держались здалеку. Окремо пасли своїх коней, окремо собі їсти варили. На ніч розставляли довкруги москалів вартових, а більше нічого. По довшій подорожі заїхали поміж оселі. Села траплялись щораз густіше. Тут вже розпочиналася Слобідщина. Щастя, що переїздили через Гаврилівку. Івась, прощаючись з козаками, аж заплакав.

Як йому представилося рідне село по стількох літах?

Сюди рвалось його серце і билось радісно. В’їхав у головну вулицю поміж хати. Він стрічав людей, та не міг нікого пізнати. В селі було пусто, бо то робочий день був і люди робили на панщині. Івась помітив велику різницю поміж своїм селом і Михайлівкою. Тут убожество, біднота аж кидалась у вічі.