Читати книгу - "Лукомор'я. Дубль два, Лара Роса"

Та не встигли вони зробити й пари кроків, щоб стати до лав танцюючих, як в спину прилетіло:

– Інгваре! Хлопчику мій! Як я радий тебе бачити!

Сказати, що Ігор напружився – нічого не сказати. За його відомостями – Креслава тут бути не повинно. Про те, що він і Лєра у Стрельниці, теж майже ніхто не знає. А запрошення він добував через треті руки. Дубовські відмітаються однозначно. Ще Антон був в курсі. Не хотілось його підозрювати та, або ж він злив інформацію діду, або той таки примудрився відстежити свого онука за межами Лукомор’я своїми силами.

Колвін розвернувся похмуро втупившись у міцного ще, не дивлячись на вік, сивого чоловіка у супроводі п’ятьох дебелих стриборців з явно військовою виправкою:

– Ваша Світлість! – прохолодно кивнув він. – Чим зобов’язаний такій пильній увазі до моєї скромної персони?

– Може, – миролюбно посміхнувся той, – ти все ж відрекомендуєш для початку свою наречену?

Звісно! Він відстежує кожен його крок й навряд чи пропустив би таку подію у житті свого онука. Ігор розвернувся до Лєри:

– Моя наречена, – він навмисне зробив наголос на обох словах, – Валерія Соколовська!

Дівчина, нервово посміхнувшись, простягла руку Креславу, який поспішив вибачитись:

– Перепрошую, моя мила, за рукавички: на жаль, це необхідність, – він схилився над її рукою й ледь торкнувся губами шкіри.

А Колвін продовжив:

– Креслав – князь Драганар, володар Стрибор’я.  

Він помітив, як пальці Лєри злегка затремтіли, та вона досить спокійно посміхнулась:

– Рада знайомству, Ваша Світлість.

Боковим зором Ігор помітив, як заграли її жовна, й зрозумів, що наступний розбір польотів буде важким.

– Що ви, Валеріє! – Креслав обдав її задоволеним поглядом. – Це я радий, що нарешті познайомився з обраницею мого онука.

Пальці дівчини вп’ялись в його руку з такою силою, що подумки він вже не одноразово четвертував власного діда за підкладену свиню. Так, розгрібати доведеться довго, й добре, якщо вдасться.

– Я перепрошую, Валеріє, – продовжив князь, – та мені необхідно поговорити з онуком віч-на-віч, якщо дозволите.

Не встиг Ігор заперечити, як Лєра миттю випустила його лікоть і зробила крок у бік:

– Звісно, Ваша Світлість. Я розумію.

Її голос був не просто крижаним – він був вбивчо крижаним і не віщував нічого доброго.

– Дякую вам, моя мила! – Креслав схилив голову у ввічливому напівпоклоні. – Та я б не хотів бути причиною вашої вимушеної самотності на святі. Тому, дозвольте командувачу княжої гвардії – Сигвальду – супроводити вас, – він розвернувся до Колвіна. – Сподіваюсь, йому ти можеш довірити безпеку своєї нареченої?

Відповісти Ігорю не видалось можливим, оскільки Лєра, мовчки, навіть не глянувши на нього, взяла попід руку вищеозначеного офіцера:

– А моєї довіри буде достатньо?

– Матиму за честь, пані! – боднув головою той. – Дозволите запросити вас на танець?

– Звісно…, – затнувшись, дівчина розвернулась до гвардійця. – Пробачте, як я можу до вас звертатись?

– Для вас – Сигвальд, пані!

– Звісно, Сигвальде! Буду рада! – погодилась вона, щоправда, треба віддати належне, без тіні посмішки.

Лєра з гвардійцем вклинились посеред пар та закружляли у танку. Пару хвилин Ігор дивився на це, ледь не скрегочучи зубами, поки його не пересмикнуло від однієї думки:

– Сигвальд ініційований? – він стрімко розвернувся до діда.

Той здивовано повів бровою:

– Невже ти гадаєш, що я дозволив би йому торкнутись цієї дівчинки, якби він був драканаром?

– Голова княжої гвардії не пройшов ініціацію?!

– Ти здивуєшся, Інгваре, та в Стрибор’ї багато що змінилось. Про це я й хотів з тобою поговорити.

Колвін заграв жовнами:

– Ми вже це обговорили. Моя відповідь – ні!

Несподівано до них підійшла пара: немолодий чоловік у супроводі досить яскравої дівчини.

– Ваша Світлість! – вклонились вони перед ними обома.

Чоловік здався Ігорю знайомим. Можливо, він бачив його у свій минулий візит до Стрибор’я. Дівчина, мабуть, була його донькою, судячи з зовнішньої схожості.

– Здебор. Гражина, – кивнув у відповідь Креслав. – Не знав, що ви тут.

– Віддавна обіцяв доньці навідатись до маскараду, Ваша Світлість, та все зайнятість не давала!

Колвін помітив, як ледь помітно поморщився князь, відповідаючи:

– Так-так, Здеборе. Я ціню твою роботу, та ти правий: іноді потрібно відпочивати.

Дівчина обдала Ігоря поглядом сіро-димчастих очей:

– Ви мене не пам’ятаєте? – манірно посміхнулась вона.

– Пробачте, ні, – хитнув він головою, намагаючись видивитись Лєру серед розмаїття пар та вбрання.

Та це виявилось досить просто, завдяки вогняній сукні дівчини та її яскравому волоссю. Складніше було дивитись на те, як вона кружляє ледве не в обіймах того гвардійця. Ігор милувався її граціозним рухом і одночасно злився, що цей гнучкий стан наразі не в його руках. Чорт! Та його взагалі злило, що до неї зараз торкається хтось інший!

– Шкода, – долинув до нього голос цієї… Гражини, здається.

Танок закінчився, й Сигвальд підвів Валерію до нього. Вона встала поряд, та попід руку брати не стала. Зрозуміло: градус злості, судячи з усього, зашкалює. Стільки топити між ними крижану стіну, щоб тепер отримати нову – залізобетонну!

Лєра з цікавістю роздивлялась незнайомців. Та відрекомендувати їх взявся сам князь:

– Знайомтесь: наречена Інгвара – Валерія! – він розвернувся до Лєри, вказуючи на пару. – Мій радник по торговим зв’язкам – Здебор Вишеславець, та його донька – Гражина.

Усі ввічливо розкланялись одне з одним, єдине, Ігорю не сподобалось, яким поглядом окинула Лєру та сама Гражина. Та зараз його хвилювало зовсім інше. Він спіймав Лєркину руку й поклав собі на згин ліктя. Як не дивно, та вона не відсмикнула її. Дякувати й на тому!

– Валеріє! – звернувся до неї Креслав, й Колвін одразу напружився. – Я б хотів запросити вас з Інгваром до Стрибор’я. Завтра я святкую свій день народження, й був би радий бачити вас у якості гостей.