Читати книгу - "Спалах, Ендрю Вебстер"

Єфим потягнувся до револьвера.

– Думаю, зовсім незабаром Тімур стане значно гіршим за п’ятнадцятого. Навіть не знаю, чи зможе ця крихітка йому допомогти. – Він погладив торпеду «Daewoo Leganza», задумливо зітхнувши.

У Святослава очі округлилися, коли він побачив револьвер.

– Я не буду знову нікого вбивати, я ледь відійшов від передової! І взагалі…

– Розумію, війна – то дурна справа, – Єфим зітхнув. – Якщо вона тебе не покалічила зовні, то всередині – напевно. Просто мало хто в цьому зізнається. Але сімнадцятий тебе змусить, як кілька хвилин тому змусив п’ятнадцятий. Навіть якщо ти цього не хочеш, він або змусить, або вб’є тебе.

Дід обережно простягнув зброю.

– Просто візьми зараз цей пістолет. Потім вирішиш, як діяти. Мені він все одно вже не потрібен. Так у тебе хоча б буде вибір.

Святослав довго вагався, не торкаючись хромованого. Та зрештою, після тривалої паузи, узяв його до рук.

– Надіюся, він мені не знадобиться.

– Я також, – повторив Єфим, але в його голосі чувся сумнів.

Він подивився у вікно, оцінюючи дощем розмиту вулицю.

– А тепер зупини мені десь тут, поки людей немає. Пошкутильгаю до свого давнього друга – він неподалік живе.

Святослав кинув здивований погляд на діда.

– Друга?

– Так, – кивнув Єфим. – Може, допоможе. До речі, колись він був кегебістом.

Сховавши револьвер за пояс, Святослав загальмував біля супермаркету «АТБ» та кав’ярні із зеленою вивіскою «Старбакс кава». Навколо починало розвиднятися, хоча дощ усе ще не припинявся. Краплі стікали по лобовому склу, малюючи химерні візерунки, а світло ранкового дня змішувалося з відблисками вітрин та мокрого асфальту.

– А що тепер ви, продовжите шукати інші номери? – поцікавився Святослав, нахилившись трохи вперед.

Єфим похитав головою, вдивляючись у краєвид за вікном.

– Без моєї Лейли – навряд чи. Ми разом були Лестером, вона розумілася на цих ваших інтернет-штучках, як ніхто інший. А тепер... вас, мабуть, уже зовсім мало залишилося. Може, крім тебе та сімнадцятого, взагалі нікого. Дехто проявляв здібності ще в дитинстві, але з віком вони згасали. Можливо, більше й не прокинуться, хто знає.

Він на мить замовк, потім гірко посміхнувся й показав на свою поранену ногу.

– Спочатку залижу рану, відпочину трохи. Пожурюся за Лейлою, знаєш, ми з нею майже сорок років душа в душу. А там вже видно буде. Але, сподіваюся, коли я вирішу, що мені робити далі, ти, Святославе, будеш десь далеко. В цій країні тобі краще не залишатися, принаймні на видноті.

Коли Єфим відчинив двері «Daewoo», злива вдерлася всередину з гучним тріском. Шум дощу, що й так голосно барабанив по даху та вікнах, тепер зовсім заглушив голос Святослава. Йому довелося викрикнути, щоб старий його почув.

– Удачі вам! – вигукнув Святослав, кивнувши головою. Хоча він і був розлючений через усе, що з ним зробили, Єфим протягом багатьох років залишався для нього майже другом, як і Степан Васильович. – І… дякую.

– Нема за що, але це тобі варто подякувати. Усього найкращого, – відповів Єфим із легкою посмішкою – І пам’ятай: цей автомобіль тепер твій захист, та головне – не загуби себе.

Дід обережно вийшов із машини, натягнувши на голову капюшон, і, приховуючи біль у нозі, повільно рушив у напрямку сусідніх будинків. Дивлячись, як Єфим поступово віддаляється від автомобіля, з кожною миттю все більше мокріючи під зливою, Святослав раптом пригадав слова Мерця, тепер уже знаючи його справжнє ім’я. Слова, що той промовив своїми мертвотно блідими вустами, знову пролунали у його голові:

– Через тебе мають загинути люди!