Читати книгу - "Антологія української готичної прози. Том 2"

закаблуками і уклонився по хлоп’ячому. Але поліщук вже не помітив. Дивився понад головою поповича.

– За якесь чорне слово – вибачайте, паничу… Просимо… просимо… Ми тут не приучені до панських церемоній, але зла не зробимо…

Надходив натовп. Коло хвигури почали прощатися. Селяни і баби стискали хлопцеві руку, дякували за «угощення» й просили заходити ще коли-небудь. Самійло почував себе від тих утисків і подяк якось по-дурному, як школяр, що чимось провинився й не знає, що йому буде в школі. А одночасно було чогось соромно й боязко.

Назовні заховуючи вигляд самопевного поповича, обіцяв, що ще прийде, що ще колись погуляємо. Був дуже радий, коли залишились вже самі, пішли дорогою і коли Пархом почав говорити, ніби ні до кого не звертаючись:

– Баба поліщуцька – то баба хороша. Слухняна, працьовита, небалакуча. Але чародійка. Варить варево, місить місиво, товче у ступі всяке й зі старої баби зробить молоду. Може халєра! Може!.. Принаймні на час. Але щоб зі старого зробила молодого, то про це не чув. Ні… тут тобі й стала. А може, вони й знають, а не хочуть. Щоб, значить, старого ще більше причарувати. О-о-о! То баби-и-и…

Помовчавши якийсь час, знов почав:

– На мою думку, нема чарів… Є тільки заморока, яку баби напускають на усяких, а найбільше мужчин… Є заморочення всяке від трав різних, баби їх уміють виварювати й дурному чоловікові подавати. А він вірить! А він думає, чари… Нема чарів, бо чому, я вас питаю, паничу, вони мене не зробили молодим? Давав десятку, й ніяка баба не погоджується. Бо я їм так кажу: дам десятку, дам, але і в морду дам, як ти мене не зробиш молодим… Вшквару так, що очі повилазять на потилицю… І не хочуть… Ні одна…

Те, що попович ішов мовчки, не звертаючи уваги на міркування Пархома, не спантеличило поліщука. Почав скаржитися, але тоном якимсь байдужим і напівжартуючи. Ось він мисливий, а згубив усе майно. Нема патронташу, рушниця невідомо де поділася, набої чорт зна хто вистріляв… А рушничка? Не рушниця, а голуб’ятко… Дід і прадід з неї цілили, стріляли й влучали. Курок треба було перед кожним стрілом наставляти, пістон пальцем підтримувати, але ціляла добре. О-о-о-о… Вона від діда, миколаївського солдата, що під Севастополем воював… Ось яка вона була… А забрав її сукин син жид. Жид Пониманський! Де ж це ви бачили? Де ж це ви чули?!..

І тепер Пархом без рушниці то вже й не чоловік. А так собі. Простий мужик. Бо як він не мисливий, то хто він такий – Пархом? Га? Я вас питаю, паничу?! Пархом на мисливстві ще й як понимається… Дай Боже, щоб ваші діточки були такі, як Пархом, мисливці… Пархом знає все: як і що, і коли стріляти, в якому місяці року, з якого прицілу, з якою молитвою.

Пани, котрі приїжджають на Полісся, кажуть, що поліську дичину стереже святий Гумберт… Гм… П’ятдесят сім літ прожив, про всяких святих чував, а такого ще не було… Отакий святий має стерегти поліську дичину… А не діждав би ти… Наш святий Варсонофій – от святий… він стереже… На своїй землі… Так… Качки, курочки, лиски, нурки та иньшу птицю стереже святий Варсонофій, який поліщукові дозволяє бити й весною… От… Ну, як відомо, то иньшу птицю – солонку, дублята, хрустеля, чайку, сивку, дропа, то що пізніше бити, то ліпше, але де ти витримаєш до осени? Нема часу чекати, щоб вона сала нагуляла. Еге… Коби то мені рушничку мою, стрільбочку, показав би я їм… Одним шротом – півкопи… А моя мельничка випотрошить та спече на салі… Ой, ой… Це тобі не паршивий в’юн…

Ішов позаду Сибиковського, розмахуючи руками й балакаючи сам до себе.

Починало тепліти. На небі пливли рідкі, продовгасті, як спущені вітрила, хмарки, де-не-де біло-жовті, як весняний трохи спізнений сніг, їх легкі й пухнаті краї не то рвалися, не то ломилися й танули у синій глибині.

Артем, що самотньо залишився біля хвигури, дивився услід двом сильветкам, які зникали під небосхилом і здавалися йому якимись диваками. І той високий, довгий панич, попівський синок, і той другий низький, патлач-мисливий, обидва вони шукають чогось, а самі не знають чого.

Поліщуцька Мати… Поліщуцька Мати… Гов… А головне то й забув… Насунув байдужою рукою баранячу шапку на очі, крутнувся на місці й дрібним поліщуцьким кроком пішов до села.

Дмитро Тягнигоре

1880-ті рр., Київщина – 1945 р., Ірасема, Бразилія.

Справжнє прізвище – Дмитро Сідлецький. Православний священик, у час Визвольних змагань – старшина Армії УНР. З 1920 р. жив у Галичині, потім перебрався на Кубу, а звідти – до Америки (1924–1930). У 1931 р. на доручення архиєпикопа Теодоровича виїхав до Бразилії для організації УАП Церкви.

Писав непретензійні історичні та побутові оповідання, які залюбки друкувалися у пресі. Дебютував у часописі «Дніпро» (Трентон, США) у 1924 р., того ж року став постійним автором «Українського голосу».

Оповідання «Страшний Замок» походить з «Календаря “Українського голосу”» на 1936 р.

Страшний Замок

І

На скалистім березі ріки Буг стояв у ХVІІІ сторіччі великий замок, обведений мурованою стіною. Над великою залізною брамою маячіли великі оборонні башти, кругом був глибокий рів, наповнений водою. До брами вів міст, котрий на ніч розводився і половина його ховалась під браму. Мури поросли мохом, великанські дерева окружали замок.

Немало видів старий замок за час свого існування, не одну тайну схоронив у собі. Сумом віяло від замку, а особливо в непогоду, коли панує хуртовина, як скриплять дерева, як почне заводити вітер.

Замок на ту пору, про яку йдеться в оповіданні, належав баронові Артурові Розену, котрий жив самітно, незважаючи на те, що минало йому сорок літ, не женився. Уся услуга замку складалась із старого камердинера Лєопольда, кухарки, а разом і покоївки, п’ятдесятилітньої Марії і фірмана Андрія.

Барон Розен займав лише чотири кімнати в першім поверсі і три в другім. Решта кімнат, близько тридцяти, були багато умебльовані, але ніхто туди не заходив, бо Розен вів замкнене життя, гостей у себе не приймав і сам ні до кого не учащав. Слуги, як і сам господар, були мовчазні, сновигали по коритарях і кімнатах, наче привиди.

В теперішні часи такий замок і його обивателі з певністю стягнули б на себе увагу поліції, але в ті часи нікому не було до того діла.

Час від часу можна було помітити, як пізним вечором на замкове подвір’я