Читати книгу - "Грушевський, Скоропадський, Петлюра"

говорится о «группировке из государств», но этот термин до сих пор неизвестный государственному праву»[220].

Природно, що реалізовувати новий зовнішньополітичний курс, покликаний до життя новими геополітичними реаліями, мав би новий уряд. В тому самому числі згаданого часопису знаходимо інтерв’ю з Миколою Василенком — ключовою постаттю усіх гетьманських урядів, найважливішим сподвижником Скоропадського, який з 8 липня обіймав посаду голови Державного сенату — вищої судової інституції УД, а на час інтерв’ю — також і міністра освіти. «Вопрос о возможной перемене в кабинете, — сказав Василенко зокрема, — находится в связи с возникновением Национального союза и стремлением его влиять активно на украинскую политику. Но самая отставка кабинета есть результат влияния внешней силы, в лице которой нашел поддержку Национальный союз», — сказав він (виділено нами. — Д. Я.). Слід спеціально наголосити: Василенко НЕ назвав цю «зовнішню силу»). «Усиление этой новой коалиции, — вів він далі, — заставило значительную часть министров написать известную записку, в которой высказать свой взгляд на единственную, по его мнению, правильную реальную политику, которая одна только и может укрепить украинскую державу».

Основне завдання нового зовнішньополітичного курсу Василенко сформулював так: «Раз вопрос идет о мире, о союзах, то естественно Украина должна войти в отношения со всеми государствами, с которыми у нее связаны те или иные интересы. Но первой задачей для украинского правительства является твердо и ясно определить его отношения к бывшей России».

Далі Микола Прокопович навів слова прем’єра Лизогуба, який так пояснив необхідність відставки Ради Міністрів та формування нового уряду: «ввиду исключительных обстоятельств, переживаемых в настоящее время Украиной, кабинет... должен подать в отставку, дабы дать возможность Его Светлости пану Гетману сформировать новый кабинет сообразно изменившимся условиям, как внешнего, так и внутреннего положения Украинской Державы».

Саме це Гетьман і зробив, оголосивши 24 жовтня новий склад уряду:

Голова Ради Міністрів — Лизогуб Ф. А.

Міністр фінансів — Ржепецький А. К.

Міністр військовий та морський — Рогоза О. Ф.

Міністр закордонних справ — Дорошенко Д. І.

Міністр ісповідань — Лотоцький О. Г.

Міністр праці — Славинський М. А.

Міністр народної освіти та мистецтв — Стебницький П. Я.

Міністр шляхів — Бутенко Б. А.

Міністр народного здоров’я та лікування — Любинський В. Ю.

Міністр продовольчих справ — Гербель С. М.

Міністр внутрішніх справ — Рейнбот В. Є.

Міністр юстиції — В’язлов А. Г.

Міністр земельних справ — Леонтович В. М.

Міністр торгу і промисловості — Меринг С. Ф.[221]

Подивимось на цей список уважніше.

Рада Міністрів: 24 жовтня

Відразу впадає в очі, що із 9-ти підписантів відомого листа до гетьмана посади втратили семеро: Афанасьєв, Василенко, Гутник, Завадський, Зеньківський, Колокольцев, Романов, а зберіг Ржепецький, теж член масонської ложі.

Від попереднього кабінету в цьому залишилися також семеро: Бутенко, В’язлов, Гербель, Дорошенко, Лизогуб, Любинський, Ржепецький. Решта членів уряду — новачки: Леонтович, Меринг, Лотоцький, Рейнбот, Рогоза, Славинський, Стебницький. Спробуємо розібратися: чому гетьман зупинив свій вибір саме на них?

В’язлов Андрій Григорович. Народився 1862 р. на Волині в селянській родині. Випускник юридичного факультету Імператорського Київського університету Св. Володимира (за іншими даними — Варшавського). Мировий суддя в Звенигородському повіті Київської губернії. Член Товариства українських поступовців, конституційно-демократичної партії (з 1905 р.), Української партії соціалістів-федералістів. Депутат І Державної думи, член Української парламентської фракції. Відбув ув’язнення за політичну діяльність. По поверненні до Києва співробітничав із «Просвітою» та Товариством українських поступовців. У 1914—1917 рр. працював у Союзі міст Південно-Західного фронту. В 1917 р. — урядовий комісар Волині, 2 квітня обраний генеральним суддею УНР. За часів УД — начальник Головного управління з нагляду за місцями ув’язнення Міністерства юстиції, сенатор Адміністративного суду Державного сенату, міністр юстиції. У 1919 р. — голова Українського Червоного Хреста. Помер 16 жовтня 1919 р. у Кам’янці-Подільському від тифу. Масон[222].

Гербель Сергій Миколайович. Народився у 1856 р. в сім’ї купця Санкт-Петербурзької губернії. Після закінчення Кременчуцького реального училища в 1877 р. поступив на військову службу. З 1886 р. — губернський гласний, почесний мировий суддя, член Херсонської училищної ради. У січні 1889 р. — член комітету Херсонського відділення Державного банку з видачі позик землевласникам. У 1900 р. — голова Херсонської губернської земської управи. Від жовтня 1901 р. — статський радник. У 1902 р. — харківський віце-губернатор. У 1903—1904 рр. — харківський губернатор. 1904—1912 рр. — начальник управління в справах місцевого господарства Міністерства внутрішніх справ, член Державної ради. Під час Першої світової війни — головноуповноважений з постачання продовольства російської армії. Від 29 травня 1918 р. — представник голови Ради Міністрів при Головному штабі австро-угорських військ в Одесі. Від 3 липня — міністр продовольства, брав участь у складанні проекту аграрної реформи. Підписав «Записку дев’яти». Від 14 листопада — голова Ради Міністрів, міністр земельних справ. Після падіння УД ув’язнений в Лук’янівській тюрмі. Звільнений у лютому 1919 р., виїхав до Одеси. З 1919 р. —головноуповноважений у харчових справах у Добровольчій армії. 1919 р. емігрував до Німеччини. Помер 1936 р.

Нагороди: Св. Анни III ст., Св. Володимира IV ст., Св. Станіслава II ст.[223].

Леонтович Володимир Миколайович. Народився 5 серпня 1866 р. на хуторі Оріхівщина Лубенського повіту Полтавської губернії в сім’ї вихідців з Франції. Брав активну участь у роботі земств. Член «Старої громади», Товариства українських поступовців. З 1906 р. — співвидавець першої щоденної української газети «Громадська думка» (згодом — «Рада», разом з В. Симиренком та Є. Чикаленком). У 1917 р. — член УЦР. Один із співавторів земельної реформи. З 1919 р. — на еміграції в Болгарії та Чехословаччині. Помер 1933 р. в Празі[224].

Меринг Сергій Федорович (Фрідріхович). Народився 1862 р. в родині видатного київського лікаря Фрідріха Фрідріховича Меринга, який володів земельним маєтком у Києві, де розташовані сучасні вул. Банкова, Городецького, Заньковецької. Випускник фізико-математичного факультету Імператорського Київського університету Св. Володимира. Землевласник, підприємець. Служив предводителем дворянства та почесним мировим суддєю Бердичівського повіту. Помер 1920 р., за іншими даними був знищений більшовицькими людожерами 1937 р.[225].

Лотоцький Олександр Ігнатович (Гнатович). Народився 9 березня 1870 р. в м. Браниця Подільської губернії. Випускник Київської духовної академії (1896 р.). У 1900—1917 рр. служив у системі Державного конт­ролю в Петербурзі та Києві. Член Товариства українських поступовців. Співзасновник видавництва «Вік», ініціатор видання повного варіанта «Кобзаря» та ухвали Академії наук «Об отмене стеснения малорусского печатного слова» (1910 р.). У 1919—1920 рр. — посол УНР в Туреччині, згодом — міністр ісповідань, один з ініціаторів проголошення автокефалії Української православної церкви (1919 р.). З 1920 р. — на еміграції. У 1927—1930 рр. — міністр внутрішніх справ уряду УНР в екзилі, в 1927—1930 рр. — засновник і директор Українського наукового інституту (Варшава)[226]. Масон.

Рейнбот Віктор Євгенович. Народився 1 червня 1869 р. на Полтавщині у дворянській родині. Закінчив Імператорське училище правознавства (1890). У 1891—1909 рр. обіймав різні посади в органах прокуратури. В 1909—1914 рр. — голова окружного суду м. Лібава, з 1914 р. — голова Петербурзького окружного суду. Дійсний таємний радник. За часів УД — завідувач Головного управління місць ув’язнення, з 14 листопада — Генеральний прокурор. Заарештований Директорією УНР. З 1919 р. (?) — на еміграції. Помер 16 червня 1956 р. в Ніцці[227].

Рогоза (правильно — Рагоза) Олександр Францевич. Народився 8 червня 1858 р. у Вітебській губернії в православній дворянській родині. Закінчив Полоцьку військову гімназію (1874), Михайлівське артилерійське училище (1877), Миколаївську академію Генерального штабу (1883 по 1-му розряду). Учасник Російсько-турецької війни 1877—1878 рр. Генерал від інфантерії (1914). З 27 вересня 1914 р. — командир 25-го армійського корпусу, командувач 4-ї армії (серпень 1915 — лютий 1918). У березні-квітні 1917 р. —