Читати книгу - "Грушевський, Скоропадський, Петлюра"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Нагороди: Св. Анни IV ст. (1877); Св. Станіслава III ст. з мечами та бантом (1878); Св. Анни III ст. з мечами та бантом (1878); Св. Станіслава II ст. з мечами (1878); Св. Анни II ст. (1886); Св. Володимира IV ст. (1891); Св. Володимира III ст. (1896); Св. Станіслава I ст. (1906); Св. Анни I ст. (1911)[228].
Славинський Максим Антонович. Народився 12 серпня 1868 р. в с. Ставище Київської губернії в селянській родині. Випускник юридичного (1891) та історико-філологічного (1895) факультетів Київського університету Св. Володимира. Жив у Катеринославі, редактор газети «Придніпровський край». Сподвижник Драгоманова, член Української радикально-демократичної партії. З 1898 р. — співредактор часописів «Северный курьер», «Свобода и право», «Свободная мысль», секретар журналу «Вестник Европы» (всі — Петербург), з 1906 р. — редактор «Украинского вестника» — друкованого органу Української парламентської громади в Державній думі. В 1914—1916 рр. — видавець та редактор першого довідника з українознавства — «Украинский народ в его прошлом и настоящем». У 1917 р. — співзасновник Української національної ради в Петрограді, член виконкому. Представник УЦР при Тимчасовому уряді. Голова Комісії з вироблення проекту перетворення Росії у федеративну державу. У вересні 1917 р. — представник Тимчасового уряду на «З’їзді народів» у Києві. В 1918 р. повернувся на Україну, член УПСФ, член Ради МЗС УД, представник УД на Дону. В 1919 р. — голова місії УНР у Празі. З 1920 р. — на еміграції, викладав в Українському педагогічному інституті ім. Михайла Драгоманова та Українській господарській академії в Подебрадах. У 1945 р. заарештований радянськими спецслужбами, утримувався в Лук’янівській в’язниці в Києві, де помер 23 листопада 1945 р. 1993 р. реабілітований посмертно[229]. Масон.
Стебницький Петро Януарійович. Народився 1862 р. на Київщині. Випускник фізико-математичного факультету Київського університету Св. Володимира (1866). Працював у Петербурзі у фінансових установах, співробітничав з економічними часописами. Один з організаторів української громади в Петербурзі, Товариства українських поступовців, голова Благодійного товариства видання загальнокорисних і дешевих книг (співредактор видання, зокрема, повного «Кобзаря»). Співпрацював з «Украинским вестником», «Рідною Справою — Думськими Вістями», редакцією видання «Украинский народ в его прошлом и настоящем», співредактор «Киевской старины», «Украинского вестника», «Ради», «Літературно-наукового вісника», «Украинской жизни». З березня 1917 р. — голова Української національної ради в Петрограді, член ЦК УПСФ, комісар у справах України при Тимчасовому уряді. Наприкінці 1917 р. переїхав до Києва. За часів УД: заступник голови української делегації на переговорах з Радянською Росією, сенатор. У 1919 р. — голова Комісії біографічного словника при ВУАН. Помер 1923 р. в Києві[230]. Масон.
Висновок автора
Міністри цього уряду — професіонали українського походження, з високим рівнем освіти та беззаперечним авторитетом. Мали тісні багаторічні зв’язки з великоросійським, особливо післяреволюційним політичним істеблішментом, вихідці з масонського та/або есефівського середовища.
Зовсім просто: це були люди, які в силу свого походження, належності до масонства, а також освіти, політичного минулого та роду професійних занять з симпатією ставилися до політиків країн Антанти та демократичної Росії і сприймалися ними. Таким чином, саме вони могли виступати гідними партнерами на можливих майбутніх переговорах щодо статусу УД в складі федеративної Росії. Саме такий статус — статус федеративної одиниці у складі Росії — був conditio sine qua non (тобто умовою, без якої позитивний результат не міг би за визначенням мати місце) можливого збереження України як державного утворення у складі майбутньої Росії.
Угода Скоропадський—Краснов
Намагаючись скористатися новими можливостями, 3 листопада на залізничній станції Скороходове (тепер це Скороходове, Сумської дирекції Південної заліхниці) Скоропадський зустрівся з керівником Дону Петром Красновим. Генерали підписали фактично союзницьку угоду (автентичного її тексту не виявлено досьогодні), яка зафіксувала прагнення сторін «виступити в справі утворення Всеросійської Федерації, якої конечною метою буде утворення Великої Росії» (виділено нами. — Д. Я.).
Мотив такого свого кроку гетьман сформулював у реченні: «Я не приховую, що я хочу лише широко децентралізовану Росію, я бажаю, щоб жила Україна і українська національність, я бажаю, щоби в цьому найтіснішому союзі областей і держав Україна обіймала достойне місце і щоби всі ці області і держави злилися б в одному потужному організмі, названому Велика Росія, як рівні з рівним»[231].
Станція Скороходове. Сучасний вигляд. Суспільне надбання
Єдиною силою, яка на той момент могла би погодитися на існування гетьманського режиму бодай в якійсь формі, була Антанта, яка державної незалежностi України не визнавала в приципі. Iншими словами, для Скоропадського така угода була єдиною можливістю зберегти бодай частину суверенітету в умовах, коли головні дійові особи світової політики не мали політичного інтересу зберігати чи, тим більше, захищати суверенітет Української Держави.
Станція Скороходове на мапі Google
З іншого боку, угода із Красновим та видана після неї гетьманська Грамота про федерацію не була i бути не могла причиною нацiонально-соцiалiстичного повстання, «а лише iнструментом, який соцiялiсти використали, мобiлiзуючи протигетьманське повстання»[232]. Останні ясно зрозуміли, що така угода Краснов—Скоропадський якщо не назавжди, то надовго усуває їх з політичного життя. Річ навіть не в тім, що українські націонал-соціалісти з пропагандистських міркувань тлумачили цю угоду як спробу відновити «єдинонеділиму» Росію.
У поточній реальності 1918 р. практична реалізація угоди Скоропадського—Краснова дозволила би:
— політичне існування автономної Української Держави у складі федеративної Росії,
— відновила би нормальні стосунки з країнами-переможцями,
— такий політичний союз радикально обмежив би вплив українських націонал-соціалістів у майбутньому.
Всевелике військо Донське. 1918—1920 рр. Суспільне надбання
Прапор Всевеликого війська Донського. Суспільне надбання
Герб Всевеликого війська Донського. Суспільне надбання
Як показав сучасний дослідник, підписання цієї угоди було «єдино можливим кроком в ситуації, що склалася»[233]. Крім того, гетьман підписував документ із провідником регіонального уряду, власне з Отаманом Всевеликого Війська Донського — а Верховний уряд Росії було формально проголошено лише 18 листопада.
На цій обставині слід наголосити окремо: цей уряд мав би в якийсь спосіб реагувати на вже існуючі дипломатичні стосунки поміж УД і Кубанню та УД і Доном. Гетьманський уряд ухвалив-бо «вислати до Кубані дипломатичне представництво з дня 5 листопада 1918 р.» та «заснувати на Донщині дипломатичне представництво з 1 листопада 1918 р.»[234]. Ухвали про заснування представництв при Добровольчій, Донській та Південній арміях для погодження їх дій з українськими Збройними силами в боротьбі проти більшовиків було ухвалено Радою Міністрів лише 28 листопада[235].
Висновок автора
Без щонайменшого сумніву: «переорієнтація на створення українсько-російської федерації» та викликана цим «несподівана зміна складу гетьманського кабінету» були використані націонал-соціалістичними заколотниками, насамперед Винниченком, Осецьким та Шаповалом, як безпосередній привід для проголошення повстання, що, говорячи словами гетьмана, «спричинило одну з найбільших трагедій України»[236].
Угода Краснов—Скоропадський: оцінки contra
Угода 3 листопада була
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Грушевський, Скоропадський, Петлюра», після закриття браузера.