Читати книгу - "Дар Гумбольдта"

Вона сказала:

— Подаруймо собі трохи втіхи перед розлукою.

А тоді, на нічному столику позаду нас, почав беззвучно миготіти й пульсувати маленький вогник телефону. Хтось мене домагався. Чиї пульсації були важливіші, ось у чому питання.

Рената розсміялася.

— Ти водишся з найталановитішими причепами, — зауважила вона. — Вони завжди знають, коли тебе потурбувати. Що ж? Візьми слухавку. Нагоду все одно втрачено. У тебе стурбований вигляд. Певно, думаєш про дітей.

Дзвонив Такстер. Він сказав:

— Я внизу. Ти зайнятий? Можеш спуститися в Пальмову залу? У мене важливі новини.

— Далі буде, — мовила Рената доволі весело.

Ми натягнули наше вбрання і спустилися вниз, щоб знайти Такстера. Я спершу його не впізнав, бо на ньому був новий одяг — ковбойський капелюх і вельветові штани, заправлені в ковбойські черевики.

— Що сталося? — запитав я.

— Хороша новина. Я щойно підписав контракт на ту книжку про шалених диктаторів, — сказав він. — Каддафі, Амін і так далі. Ба більше, Чарлі, ми сьогодні можемо укласти ще один контракт. Сьогодні ввечері, якщо захочеш. І я думаю, нам слід це зробити. Це була б і справді чудова угода для тебе. І, до речі, коли я говорив по внутрішньому телефону, біля мене стояла жінка, яка запитувала про тебе. Гадаю, вона вдова поета Флейшера чи його колишня дружина.

— Кетлін? Куди вона пішла? Де вона? — запитав я.

— Я сказав, що ми маємо нагальну справу, а вона відповіла, що все одно має сходити на закупи. Сказала, що ви зможете зустрітися у Пальмовій залі десь за годину.

— Ти відіслав її геть?

— Перш ніж розсердитися, згадай, що я влаштовую коктейльну вечірку на «Франс» і трохи поспішаю.

— А до чого це ковбойське вбрання? — поцікавилася Рената.

— Ну, я подумав, що добре було б мати більш американський вигляд, наче у хлопця з глибинки. Відчуваю, мені слід показати, що я не маю нічого спільного з ліберальними ЗМІ та можновладцями зі східних штатів.

— Ти вдаватимеш, що сприймаєш цих хлопців із третього світу серйозно, — сказав я, — а потім опишеш їх як варварів, ідіотів, шантажистів і вбивць.

— Ні, в цьому є й серйозний бік, — відповів Такстер. — Я збираюся уникати суцільної сатири. Тут йдеться і про поважні речі. Я хочу дослідити їх не лише як солдатів-демагогів і лиходїїв-фіґлярів, а також як лідерів, які кидають виклик Заходу. Я хочу сказати щось про їхнє обурення неспроможністю цивілізації дати світові щось більше за технології та банківську систему. Я збираюся проаналізувати кризу цінностей.

— Не займай цих речей. Тримайся подалі від цінностей, Такстере. Краще я дам тобі кілька порад. По-перше, не будь настирний, не набивайся на ці інтерв’ю і формулюй запитання коротко. По-друге, не жартуй із цими диктаторами й уникай змагальних ігор. Якщо ти гратимеш із ними у трик-трак чи пінґ-понґ, або бридж, ти захопишся — і тобі кінець. Ти не знаєш Такстера, — сказав я Ренаті, — якщо ти не бачила його з більярдним києм у руці, чи веслом, чи ракеткою, чи ключкою для гольфу. Він стає жорстокий, стрибає, махлює, його лице паленіє, і він безжально розіб’є будь-кого — чоловіка, жінку чи дитину… Ти отримаєш великий аванс?

Він, звісно, був готовий до такого запитання.

— Відносно непоганий. Але проти мене у Каліфорнії стільки позовів, що мої адвокати порадили домовитися про щомісячні платежі, а не брати відразу всю суму, тож я отримуватиму п’ять сотень на місяць.

У Пальмовій залі було тихо. В музикантів була перерва. Рената, потягнувшись до мене під столом, заходилася потирати мені ногу. Вона поклала мою ступню собі на коліна й скинула з мене черевик, погладжувала мені п’яту й пестила підйом. Тепер вона приклала мою ступню до себе, неослабно чуттєва, потайки кохаючись зі мною чи радше сама з собою за допомогою моєї ступні. Таке було й раніше, на званих обідах, де товариство її дратувало чи викликало нудьгу. На ній був її прекрасний велюровий капелюх, скопійований із картини Рембрандта «Синдики», а під ним замріяне бліде лице, розширене донизу, виражало задоволення, ласку, її ставлення до моїх із Такстером стосунків і таємну насолоду. Як легко й природно вона все виявляла — доброту, розбещеність, хтивість. Я заздрив їй у цьому. І водночас насправді не вірив, що все це було таке природне чи невимушене. Я підозрював — ні, я чудово знав, що це не так.

— Тому, якщо ти думаєш про оплату, я нічого не можу перекинути на твій рахунок, — сказав Такстер. — Натомість збираюся зробити для тебе щось краще. Я тут задля практичної пропозиції. Нам із тобою варто зробити той культурний путівник Європою. Мій видавець по-справжньому зацікавився цією ідеєю. Стюарта це захопило. Правду кажучи, в угоді важливе твоє ім’я. Але я організую весь проект. Ти ж знаєш, я маю до цього талант. Тобі не треба буде нічим перейматися. Ясна річ, я буду молодшим партнером, і ти матимеш п’ятдесят тисяч баксів, підписавши контракт. Усе, що тобі треба зробити — це вписати своє ім’я.

Рената, здавалося, не слухала нашої розмови. Вона навіть пропустила повз вуха згадку про п’ятдесят тисяч доларів. Зараз вона, можна сказати, нас покинула; притискала мою ступню міцніше й міцніше. Її бажання було несамовите. Вона була розкішна, чарівна, приваблива, і якщо їй доводилося миритися з товариством дурнів, вона знала, як себе винагородити. За це я її любив. Тим часом розмова тривала. Я був радий почути, що досі можу розраховувати на високі аванси.

Такстер був не надто спостережливий чоловік. Він не звертав жодної уваги ні на те, що робить Рената, ні на її розширені зіниці, ні на біологічну серйозність, якою завершився її прекрасний жарт. Вона перейшла від веселощів до радості, від радості до щастя, і врешті до кульмінації — її тіло випросталося на французькому провінційному кріслі Пальмової зали. Вона ледь не зомліла від тривалого дрібного трему, що пройняв її тіло. За своєю делікатністю це було майже по-риб’ячому. Відтак блимнула на мене очима й погладила мою ступню, ніжно і спокійно.

Такстер тим часом казав:

— Звісно, ти побоюєшся працювати зі мною. Гадаєш, либонь, що я втечу зі своєю частиною авансу, і тобі доведеться або повертати свою частину, або робити книжку самому. Це було б жахіття для такої тривожної натури, як ти.

— Гроші мені придались би, — сказав я. — Але не підштовхуй мене до самогубства. Якби я погруз у такій відповідальності, а ти накивав п’ятами й мені довелося робити все самотужки, моя голова розірвалася би, наче бомба.

— Що ж, ти міг би