Читати книгу - "Вибрані романи"

То ти вважаєш його лицеміром? — перепитала я.

— Лицеміром... Ні! Але це професія, якою він повинен жити.

І мій брат наполягав, аби я читала книги, які він привіз, і деякі інші, які він підбивав мене купувати.

— Отож, твій брат Ласаро, — сказав мені дон Мануель, — наполягає на тому, щоби ти читала? То читай, доню моя, читай і дай йому таке задоволення. Знаю, що ти читатимеш лише хороші речі; читай, навіть якщо це будуть романи. Історії, які називають істинними, не є найкращими. Краще читати, ніж наповнюватися чутками й пересудами. Але читай, передусім, благочестиві книжки, які даватимуть тобі задоволення від життя, спокійне і тихе задоволення. Чи він знає про це?

Саме в ту пору померла наша смертельно хвора мати, і єдине бажання її останніх днів полягало в тому, щоби дон Мануель навернув Ласаро, якого вона сподівалася колись побачити на небі, в тому зоряному куточку, де проглядаються озеро і гора Вальверде де Люсерна. Вона відходила на зутріч із Богом.

— Ви не відійдете, — сказав їй дон Мануель, — ви залишитеся. Ваше тіло залишиться тут, у цій землі, і ваша душа також залишиться — в цьому будинку, споглядаючи та слухаючи своїх дітей, хоч вони вас не бачитимуть і не чутимуть.

— Але я, отче, — сказала, — іду побачитися з Богом.

— Бог, донько моя, перебуває тут, як і в будь-якому іншому місці, і ви побачите Його звідси, звідси. І всіх нас у Ньому, і Його в нас.

— Вашими молитвами, — сказала я.

— Радість, із якою помирає твоя мати, — відказав він, — буде її вічним життям.

І, повернувшись до Ласаро, промовив:

— Її небеса — це знову бачити тебе, і саме тепер ти повинен спасти її. Скажи їй, що молитимешся за неї.

— Але...

— Але?.. Скажи, що молитимешся за неї, бо їй ти зобов’язаний життям, і я знаю, що коли ти їй пообіцяєш, то помолишся, і знаю, що, помолившись...

Із сповненими слізьми очима мій брат наблизився до нашої вмираючої матері й урочисто пообіцяв молитися за неї.

— І я на небі молитимусь за тебе, за вас усіх, — відповіла мати, — і, поцілувавши розп’яття та підвівши очі до очей дона Мануеля, віддала Богові свою душу.

— «Тобі довіряю свою душу!» — проказав святий чоловік.

Мій брат і я залишилися вдома наодинці. Те, що сталося під час смерті матері, дозволило налагодити взаємини Ласаро з доном Мануелем, який, здавалося, занедбав решту своїх пацієнтів, інших потребуючих, аби подбати про мого брата. Вечорами вони прогулювалися берегом озера або до зодягнених у плющ руїн старого абатства цистерціанців.

— Це дивовижна людина, — розповідав мені Ласаро. — Ти знаєш, що переказують, ніби на дні цього озера є затоплене поселення і що проти ночі на Івана, о дванадцятій, чути передзвін із його церкви?

— Так, — відповідала я, — феодальне й середньовічне поселення...

— Я вірю, — додавав він, — що на дні душі нашого дона Мануеля також є затоплене, придушене поселення, і що одного разу ми почуємо його передзвін.

— Так, — сказала я, — це затоплене поселення в душі дона Мануеля, але, хіба його немає також у твоїй душі? Це кладовище душ наших дідів, душ нашого Вальверде де Люсерна... Феодального й середньовічного!

Врешті, аби почути дона Мануеля, мій брат почав ходити на кожну Месу, і коли казали, що він доповнив парохію, що поділяє ті ж погляди, що й інші, тоді всіх людей охоплювала внутрішня радість, бо вони вірили, що його вдалося навернути. І ця радість була настільки чистою, що Ласаро не відчував себе ні переможеним, ні обмеженим.

Настав день його причастя перед усім селом і разом із усім селом. Коли настала черга мого брата, я побачила, як дон Мануель, білий, як зимовий сніг на вершині гори, і схвильований, як озеро під поривом північного вітру, підійшов до нього із священним хлібом у руці, яка тряслася, наближаючись до вуст Ласаро, і як той хліб випав у мить тимчасового запаморочення. Мій брат особисто підняв облатку та вклав собі до рота. І люди побачили ридаючого дона Мануеля, і говорили між собою, крізь сльози: «Як Він його любить!» Тоді настав світанок і заспівав півень. Повернувшись додому та закрившись у ньому із братом, я обняла його за шию і, цілуючи, сказала:

— Ой, Ласаро, Ласаро, як ти втішив нас усіх, усіх, усе село, усіх живих і мертвих, а найбільше маму, нашу маму! Ти бачив? Бідний дон Мануель плакав од радості. Як ти втішив нас усіх!

— Саме тому я зробив це, — відповів він.

— Саме тому? Аби втішити нас? Ти зробив це найперше для самого себе — ти навернувся.

І тоді Ласаро, мій брат, такий же блідий і схвильований, як і дон Мануель під час причастя, посадив мене в те саме крісло, в якому, зазвичай, сиділа наша мати, віддихався і, невдовзі, немов у інтимній домашній і сімейній сповіді, проказав:

— Послухай, Анхеліто, настав час розповісти тобі правду, всю правду, і я розкажу її тобі, тому що повинен це зробити, тому що перед тобою не можу, не мушу приховуватись, тому що, так чи так, раніше чи пізніше, ти розкриєш її, і буде ще гірше.

І тоді, незворушно й спокійно, впівголоса, він переповів мені одну історію, яка занурила мене в озеро смутку. Він розповів, як дон Мануель переконував його, головно серед отих руїн старого цистерціанського абатства, щоби він не обурювався, щоби подав хороший приклад, щоби долучився до релігійного життя села, щоб удавав віру не вірячи, щоби приховував свої думки з цього приводу, навіть на намагаючись повчати когось, навернувшись по-іншому.

— Але, хіба таке можливо? — вигукнула я зніяковіло.

— Ще й як можливо, сестро, ще й як можливо! Коли я запитав у нього: «Але ж ви, ви, священик, радите мені вдавати?» — то він пробурмотів: «Удавати? Ні, не вдавати! Це не означає вдавати! Випий святої води — як сказав хтось — і станеш вірним». А коли я, дивлячись йому у вічі, запитав: «А ви, відправляючи Месу, починаєте вірити?» — то він опустив погляд до озера і його очі наповнилися слізьми. Саме так я витяг із нього його таємницю.

— Ласаро! — простогнала.

Тієї миті вулицею пройшов Бласіліо-дурник, волаючи своє: «Боже мій, Боже мій, нащо мене ти покинув?» Ласаро