Читати книгу - "Син"

— Ми візьмемо стільки, скільки ви зможете нам дати.

Треба було б, мабуть, ще обговорити з ним часові рамки… та ні, це ж іще гірше, ніж запитувати про відсотки. Як усе-таки добре, що Генка тут немає!

— Джинні, ви знаєте компанію «Седко»?

— Я знаю Білла Клементса.

— Сконтактуйте з ним, тільки-но повернетеся до Техасу. Скажете, що це я вас до нього направив.

Джонас розвернув катер у напрямі Аннаполіса; Джинні й бізнесмен повернулися до своїх приємних балачок. Ось його коліна злегка торкнулися її колін, потім — удруге. Може, він запросить її випити, коли вони дістануться берега? Ну, тоді вона його чемненько відшиє… Та ні — він і не натякнув ні на що таке. І Джинні відчула, що це зачепило її за живе, але водночас — заспокоїлася, бо так було краще для всіх. Діставшись свого номера в готелі, вона зателефонувала Генкові й повідомила, що їм конче й терміново потрібно вивільнити якнайбільше готівки. Власне, сказала вона це так, що ніхто інший, крім Генка, і не зрозумів би, про що йдеться. Вони-бо звикли спілкуватися телефоном про справи в такий спосіб. Хоча обговорити всі деталі можна було потім, під час зустрічі.

На ту пору всім техаським нафтовикам уже протягом кількох десятків років було зрозуміло, що майбутнє — за країнами, котрі далеко за океаном. Першу нафтову свердловину в Іраку пробурили тисяча дев’ятсот двадцять сьомого року (країна тоді ще називалася Месопотамією), і з неї добували дев’яносто п’ять тисяч барелів на день. А найбільші техаські свердловини навіть тоді давали якісь півтисячі (ну, максимум — тисячу) барелів. Тож і незрячому було видно, де незабаром добуватимуть найбільше нафти у світі — біля Перської затоки, певна річ. Якби ту іракську свердловину пробурили десятьма чи дванадцятьма роками раніше, Османська імперія існувала б і надалі, і світова історія пішла б зовсім іншим шляхом.

У п’ятдесятих роках нафтодобування в Техасі стало геть невигідною справою. Витратиш на буріння силу-силенну грошей, а віддачу отримаєш мізерну, адже свердловини дають уже значно менше нафти, ніж колись. А можеш і взагалі велику дулю з маком отримати, бо викачати на поверхню те, що ти знайшов, тобі може просто не дозволити уряд. Він-бо на випадок війни з Росією прагне зберегти в надрах своєї землі якомога більше нафти — так званий стратегічний резерв. Для уряду — вигідно, для нафтовиків — аж ніяк.

Оптимального вирішення цієї проблеми просто не було. Золоті деньки далеких тридцятих років, коли танкери швиденько переправляли за кордон, щоб обійти квоту, давно минули. Щоб заробити на видобутку нафти, доводилося вирушати за океан, бо на території колишньої Османської імперії можна було викачувати нафту за кілька центів за барель. Інфраструктури там наразі майже не було, проте всі знали, що це лише питання часу.

Розділ 36

Щоденники Пітера Мак-Каллоу

4 липня 1917 року

Сидячи у своєму кабінеті, залишаю двері відчиненими, оскільки так можу добре чути кроки Марії, коли вона ходить будинком.

Якщо моє вухо вловлює довгоочікуваний звук — миттю спускаюся сходами, відчуваючи, як шалено калатає серце… Та зазвичай розчаровуюся, адже це всього-на-всього Консуела чи її донька.

На пасовиська не виїздив уже кілька днів — Саллівану збрехав, що по вуха завалений роботою з паперами. І відтоді — вигадую й вигадую собі якісь невідкладні справи, аби проводити побільше часу в будинку.

Коли нарешті чую саме її кроки — притьмом кидаюся до дверей. Якщо не бачу її в коридорі західного крила (мій кабінет розташований у кінці східного), то поспішаю до сходів, що розділяють будинок на дві частини: а раптом вона там пройде? Ну, а якщо доводиться чекати — старанно прикидаюся, що розглядаю величезне вітражне вікно, наче за тридцять років не надивився на нього. Адже з цього спостережного пункту мені чудово видно все, що відбувається внизу. Тож я можу бути певен, що не проґавлю нікого, хто проходитиме крізь вхідні двері чи переходитиме з одного крила в інше.

Я з легкістю можу відрізнити невагомі кроки Марії від важкої ходи вакуерос. Натомість Консуела та її донька Флорес (а також Міранда й Лупе Хіменес) наче знущаються з мене: вибігаю з кабінету — і замість Марії наштовхуюся на котрусь із них. Почуваючись страшенно по-дурному, я червонію, як варений рак; жінка чи дівчина поспішає геть, ховаючи від мене погляд (уявляю, що вони про мене в цей час думають). Що вдієш — не можу ж я їм пояснити, що щоразу сподіваюся побачити зовсім іншу жінку.

Якщо я не бачу Марії протягом кількох годин поспіль — години ці здаються мені тижнями, — беру перші-ліпші папери й прямую з діловим виразом обличчя до бібліотеки. А там — прикидаюся, що мені конче потрібно знайти якусь книгу чи брошуру (наприклад, «Список зареєстрованих знаків для таврування великої рогатої худоби» тисяча вісімсот шістдесят сьомого року або якийсь подібний непотріб). І Марія, здається, думає, що я й справді сумлінно працюю. Ми з нею балакаємо десь із півгодини, а потім вона перепрошує за те, що відволікла мене від роботи, та йде геть. А я, проводжаючи її поглядом, почуваюся так, ніби разом із нею мене покинули геть усі життєві сили.

Сьогодні я їв собі сливи на кухні, коли раптом зайшла Марія й поцікавилася, чим я займаюся. Замість відповіді я простягнув їй надкушену вже сливу (наче мене хтось під руку штовхнув). Вона без усіляких вагань відкусила від неї шматочок, не зводячи з мене погляду. А тоді пішла, майже побігла геть. Я поклав решту сливи до рота й тримав там доти, доки здоровий глузд не змусив мене проковтнути її.

Як це воно — кохатися з Марією? Навіть не можу собі цього уявити — чомусь-бо такі думки здаються мені блюзнірством. Щовечора вона грає на піаніно; я пересунув диван до вітальні (обманув її, що він завжди тут був), тож щоразу лягаю, заплющую очі й насолоджуюся музикою, а ще — близькістю дорогої мені людини. Вона, певно, вважає ці вечірні години спеціально відведеними для нашого спілкування й тому ніколи не намагається втекти від мене. А я ніяк не можу забути той чудовий момент у бібліотеці — коли вона торкнулася моєї руки. Лаю себе останніми словами за те, що не відповів на цей дотик, а міг би навіть обійняти її. Адже через це вона, мабуть, і не намагається повторити спробу висловити свої почуття… А може, ніяких почуттів немає? Може, вона просто співчувала