Читати книгу - "Син"

мені, та й усе? А я вже збудував у своїй уяві цілий світ, що належить лише нам двом… Невже він, цей світ, існує тільки там — у моїх думках? Варто лише поставити собі це запитання — і душу мою поглинає жахлива порожнеча.

6 липня 1917 року

Мій батько наче й забув про своє «щоб до вихідних Марії тут не було». Тож я вже розслабився, але цього ранку він зайшов до мого кабінету й оголосив:

— Піте, я їду до Вічіта Фоллс на тиждень. І щоб до мого повернення ця Ґарсія вже вшилася звідси. Затямив? Я завжди потурав тобі, та це вже… — обвів він поглядом кабінет, наче потрібні слова могли знайтися в одній із книжок. — Це вже… ні в які ворота не лізе, от що.

— А навіщо ти їдеш до Вічіта Фоллс?

— От саме про це можеш не думати.

— Марія не становить жодної загрози для нас.

— Я не збираюся більше терпіти її тут. Вона єдина людина в усьому світі, якої аж ніяк не повинно бути в цьому будинку. І саме її тобі забаглося прихистити.

— Тобі не вдасться мене ні в чому переконати.

— Ти гадаєш, я нічого не помічаю? Протягом останніх десяти років тобі було начхати на те, як часто ти миєшся й у що вдягаєшся. А тепер — лишень подивіться на нього! Помитий-зачесаний, у найкращий одяг вбраний… Сорочки з комірцями ти з якого переляку став носити, га?

Я промовчав.

— Вона не солом’яна вдовиця, з якою можна порозважатися й розійтися, сину. Подумай для різноманітності головою: через неї ми ранчо втратимо!

— Висловився? То йди собі.

Полковник залишився стояти на місці.

— Іди геть із мого кабінету, — повторив я.

Трохи згодом зустрічаю Марію в бібліотеці — як завжди, прикидаюся, що шукаю вкрай необхідну мені книгу.

— Як твої успіхи в роботі? — без усіляких передмов запитує вона.

— Та… я, власне, і не займаюсь тут ніякою роботою.

Обличчя Марії осяває усмішка, яка, утім, швидко згасає.

— Консуела мені дещо сказала, — зітхає вона.

— Чим би вона тебе не лякала — я не дозволю цьому статися.

— Пітере…

Вона злегка поводить плечима й кидає загадковий погляд на верхівки дерев за вікном. А я мимоволі роздивляюся її шию, а тоді — ключиці й плече, що трошки визирає з-під сукні. І руки в неї досі такі тонесенькі…

— Я ж розумію, що аж ніяк не повинна тут бути, — веде далі вона.

— Я подбаю про те, щоб мій батько нічого тобі не заподіяв.

— Та я не це маю на увазі.

— А що тоді?

Марія мовчки знизує плечима; судячи з її обличчя, вона вагається. А наступної миті — приймає рішення.

— Маєш хвилинку, щоб сісти? Якщо ти справді не зайнятий роботою.

Вона сидить на стільці — обличчям до вікна. Я сідаю на диван і повторюю:

— Не хвилюйся через мого батька.

Жінка встає, підходить до мене й сідає поряд; її пальчики торкаються мого зап’ястка.

— Рано чи пізно, але я повинна буду піти звідси. Ще день чи тиждень — це не має значення…

— Для мене — має.

Відчуваю, як вона торкається моєї щоки; ми тепер — дуже-дуже близько одне від одного. Солодка мить очікування… Та я лише розмріявся — нічого не відбувається. Розплющивши очі, зустрічаюся з нею поглядом; не втримавшись, нахиляюся, і… зупиняю себе, не зводячи з неї очей. Вона не відштовхує мене. І тоді вже я ледь-ледь торкаюся вустами її вуст. А потім швиденько випрямляюся; перед очима в мене миготять різнокольорові цяточки.

Марія лагідно куйовдить мені волосся.

— Ти зовсім не схожий на свого батька, — задумливо каже вона. — Він — маленький і лисий, а ти — високий і маєш чудове волосся.

Я сиджу тихо-тихо, відчуваючи її подих.

— Ти ж забудеш мене, — каже тим часом вона.

— Не забуду.

І знову я завмираю в очікуванні… Марія притискається до мене. Я збираюся з духом і намагаюся ще раз поцілувати її у вуста, проте вона підставляє мені лишень щоку.

— Мені хотілося б… — шепоче вона.

І, швиденько підвівшись, виходить із бібліотеки.

Розділ 37

Ілай Мак-каллоу

1852 рік

Одного разу ми з дружиною судді Вілберґера (минуло кілька тижнів відтоді, як вона вмовила мене залишитися) лежали собі голяка на тому ж таки дивані. Я робив це, бо хотів допекти судді, а господиня дому — через ейфорію від лаудануму; негрів своїх вона відіслала до Остіна за якимсь дорученням. Обличчя її було точнісінько таким, як у благородних дам зі старовинних книжок: тонкі риси, бліда й дуже ніжна шкіра. Мабуть, колись чоловіки ладні були битися до смерті за можливість володіти такою красою. І ця жінка, найпевніше, добре це знала — як і те, що часів тих уже не повернеш.

— То скільки тобі років насправді? — спитала вона.

— Дев’ятнадцять.

— Ти ж знаєш, що я через це не припиню з тобою спати. Мені просто хочеться більше про тебе дізнатися.

— Мені сімнадцять.

Жінка пильно подивилася на мене.

— Ну, гаразд — шістнадцять.

— Справді? Чи цифри й надалі зменшуватимуться?

— Справді.

— Чудово. Просто прекрасний вік.

— Та невже?

— Для тебе — так.

Вона замовкла — досить надовго, — і я замислився над тим, як могла така жінка вийти заміж за такого жалюгідного суб’єкта, як Вілберґер. А може, вона його кохає… чи кохала колись? Мені мимоволі згадалися команчі.

— Ти, мабуть, розгнівався на мене? — почувся її голос.

— Та ні… А чому ти не повернулася додому?

— До Англії? Ну, я тут дуже шанована особа, — розсміялася вона. — Звісно ж, я маячню верзу. Але… що мені робити в тій Англії?

— Гадаю, там краще, ніж у Бастропі.

— Може, і краще…

Я поглянув на її плаский живіт. Цікаво — чи була вона бодай раз вагітна? Та щось підказувало мені, що ліпше про це не розпитувати.

— Гадаю, тобі все-таки варто було б повернутися, — сказав я натомість. — Навіть мені в Бастропі не подобається.

— Це так складно… — протягла вона. — Я навіть не знаю, як тобі це пояснити.

Досить часто буваючи в місті, я помітив, що за мною стежить якийсь хлопчисько. Згодом я дізнався його ім’я — Том Віппл (це був косоокий здихлик років тринадцяти-чотирнадцяти). Урешті-решт він підібрався й до будинку судді, що було вже дуже поганим знаком. Тож я назирці подався за ним до його дому і,