Читати книгу - "Астальдо"

— необережний ворог навіть не розумів часом, звідки прилетіла стріла. Все мотуззя та місточки можна було прибрати за одну мить, а вправний лісовий Квендо міг обійти пів лісу не ступаючи на землю. На велетенських гілках розгойдувалась дітлашня, малі Квенді перестрибували з гілки на гілку немов вивірки. Жони і діви ходили в чоловічому вбранні і приймали участь у військових виправах нарівні з воїнами. Оскільки життя Лаіквенді вимагало повного злиття з лісом, що став їхнім домом, то творчість їхня обмежувалась виготовленням зброї (ножів та луків), одягу й гарнесенького дерев’яного посуду. Зате всі Зелені Ельдрім були поетами і співцями, хоча з музичних інструментів знали лише маленьку арфу та сопілочки всіх видів. Нині, з легкої руки Руссандола, Лаіквенді освоювали дві важливі нові речі — скрипку та меч.

Фіндекано, хоча і збирався на полювання, участи в ньому майже не приймав. Ельдар полювання чітко ділили на два види: на травоїдних — з жорсткої необхідности, на хижаків — задля забави. Ще у Валінорі Астальдо чув оповідки про те, що хижаків, мовляв, створив Мелькор, і тут чутки ті, ніби, підтвердились — якщо олені довірливо тулились до рук прибульців, а дрібна живність без страху підходила до вогнищ мандрівників і поселень Ельдар, то хижаки були такими ж самими небезпечними тварями, як і орки — хіба що нерозумними. Зустріч у лісі з ведмедем, або з вовком могла обернутися бідою для блукаючого Квендо, якщо той Квендо був пораненим, або втомленим. Тому молоді Ельдар відточували у мисливських забавах свою вояцьку вправність, а особливо полюбляли полювати сини Феанаро — троє братів Руссандола ще не забули, що були у почті Вишнього Ороме.

Фіндекано ж вважав мисливство задля розваги пустою втратою часу, а опісля розриву з Еріен, йому спротивилося і полювання з соколами. Власне, він погодився на поїздку до Амбаруссар просто з цікавости — подивитись, як живуть Лаіквенді, погомоніти з братами Руссандола… Те, що він зустрів тут Майтімо, якщо і було випадковістю, то щасливою.

Тому князь Дор-Ломіну, відбувши задля ввічливости зо два виїзди до мисливських угідь, все частіше почав зоставатися в поселенні, де музичив з Лаіквенді, або навчав їх кувати мечі. І те, і інше приймалося з вдячністю — світловолосі воїни були дуже здібними учнями.

Саме від них Фіндекано почув про Оссиріанд, Семиріччя, місце невимовної краси, де в розлогу річку Геліон впадало шість менших річечок. Лаіквенді вважали Оссиріанд своєю вітчизною, і оповідали, що ліси там дзвенять від співу Еldrim, однак, можна блукати тими краями роками — і не побачити жодного співця. Ці кілька родів, воєводами яких стали Амбаруссар, вибралися до Східного Белеріанду з цікавости та в пошуках пригод, і переманили до себе багатьох молодих лучників з інших посімейств. За лучниками потягнулися діви-воїни, і швидко в Східному Белеріанді з’явилося ціле поселення молодих Еldrim.

Юні воїни Мinya Nosse, котрі прийшли з Амбаруссар до цих лісів, вже давно перейняли і спосіб одягатися, і навіть говірку своїх нових приятелів. До чести Нолдор, розмови про те, чий рід поміж Квенді вищий, а чи кращий, давно вийшли з ужитку. Це у Валінорі можна було оповідати про вищість Нолдор над усіма Ельдар, але не у Белеріанді, особливо опісля того, як лучник-Лаіквендо врятував котромусь Нолдо життя, поціливши стрілою орка якраз перед тим, як той намірявся розкраяти мечем голову необачному воякові.

Отже, Фіндекано розважався на свій власний штиб, мисливці ж поверталися з вилазок задоволені, везучи в тороках шкури то вовків, а то і ведмедів. Відбулося, на радість Артаніс, полювання з соколами, а втім панна не пропускала й більш небезпечні розваги, і діви-лучниці дивилися на неї з захватом.

З однієї вилазки повернувся пораненим Фінарато. Доки Артаніс разом з дівами піклувалася ним, Руссандол відшукав свого оtorno серед співців та музик і відірвав від складання нової пісні.

— О, ти є жорстоким, — мовив Фіндекано, сміючись лише очима, — я намагався перевершити Макалауре…

— Тобі це майже вдалося, — сказав Руссандол без усміху, — я радий, оtorno…

— Чому — радий?

— Тому, що очі твої сміються. Вперше — коли я їхав з Дор-Ломіну, їх ще повивав смуток. Однак, ти прибув на полювання, а не полюєш…

— О, я не дуже люблю цю забаву, — озвався Фіндекано трохи винувато, — навіть, коли вона загрожує позбавити hrоа і дає відчуття вогню в крові… Є інші гідні способи потрапити до Мандосу — на порубіжжі їх цілком досить.

— Можливо, — не став сперечатися Руссандол, — я сам виїжджаю не так вже і часто. І то лише на небезпечних тварей — я навіть соколине полювання не люблю, хоча там, начебто, убиває птах… Опісля того, як до тебе лащиться отака істотка…

Майтімо присів на траву, зацокотів як вивірка, і на плече до нього тут таки скочила з дерева руда пухнаста тваринка.

— О, моя красуне, — вимовив Ельда ніжно, і білочка потерлась носиком об його щоку, а тоді заховалася в розпущеному рудому волоссі.

— Вони йдуть на наш поклик, — мовив Руссандол, опісля того, як Фіндекано теж сів і привабив білочку й собі, - і вони, і зайці, і олені… На останніх ми часом полюємо — задля того, щоб вдягнути потім чобітки із замші. Я знаю, Вишній Ороме говорив, що так було задумано від початку часів — без хижаків, мовляв, травоїдних би розплодилося безліч, тому він і є Богом Мисливства, але все одно неприємно… Тобі, я бачу, теж…

— Ти правий…

— У Валінорі, - мовив Майтімо спроквола, — я жодного разу не бачив на полюванні Фінарато. Навіть ми з тобою — інколи… Він — ніколи. А зараз ми тут з ним зустрічаємося часто — і все полюємо на хижаків…

Фіндекано запитливо звів на друга очі.

— Що тебе дивує? Може Інголемо нарешті відчув смак смертельної гри…

— Та трохи дивні у нього смаки, віриш… Він полює виключно на вовків — як належить, з загоничами… Однак, кілька разів я був свідком, як він виходив на оточеного загоничами вовка з мечем… Потім — з ножем. Сьогодні він схопився з вовком голіруч — тварюка була такою здоровезною, що я навіть подумав — чи не gaur це… Чому ти побілів?

— Нічого, — пробурмотів Фіндекано, — то це вовк його поранив?

— Вовку було трохи гірше — наш ніжний книжник його просто задушив… Ось так — за горлянку… — Майтімо звів руки і притулив лівицю до залізної накладки-кисті, - ти часом не знаєш, що з ним коїться — з Фінарато тобто? Те, що він зарився в скелі — мене не здивувало, зрештою, твердині