Читати книгу - "Астальдо"

подібного типу нам потрібні. Те, що поселив Артаресто в найголовнішому опорному пункті Західного Белеріанду, теж — так само я навчаю Макалауре: або виживеш, або помреш. Допомагає — віриш? Але оці його мисливські жарти наводять на певні роздуми. Він до чогось готується — до чого?

— Це не моя таємниця, — вирвалося у Фіндекано, раніше, ніж він подумав, щоб його відповісти.

— Отже — ти знаєш…

— Так…

— Скажи лише одне — це не зв’язане з Сильмарилами? Чи не збирається наш мудрець до Ангбанду, по Камені? Самотою, щоб нікого не покласти… в разі провалу. Зовнішність змінювати він уміє, ну, а решта… Ngauri в Ангбанді повно, мене якось привели до ями з цими тварюками, і поставили на край… Я не дуже перелякався лише тому, що розумів — не так швидко доведеться померти Рудому Майтімо… А біля Морінготто завжди крутився здоровезний вовцюга — чи-то улюблений песик, чи-то тіло охоронець… Чорний звав його Каргаротом. Розумієш тепер, чому мене зацікавило те, що Фінарато раптово незлюбив вовків…

— Спершу ти скажи мені, побратиме, — озвався Фіндекано опісля довгої мовчанки, — ти запитуєш це через те, що турбуєшся про Фінарато, а чи через Обітницю?

- І те, і інше, — відповів Майтімо спокійнісінько, — я тривожуся за нашого родича, бо йому не вдасться пройти невпізнаним аж до тронної зали. Маяр йому не одурити, і навряд чи він зладнає голіруч з Каргаротом. А Обітниця мене теж турбує — Морінготто майстер хитрощів, він може навіть випустити Фінарато з твердині з Каменями, а чи з одним Каменем і зробити так, щоб Камені опинилися, скажімо, в Доріаті… Або в князівстві Кірдана…

— Але, для чого…, - почав було Фіндекано.

— А для того, оtorno, що не всі є такими щирими духом, як наш Фелагунд. Князь Ельве Сінголло, я певен, не випустить з рук таку прикрасу… Я не зможу його навіть винуватити — вони вражають, Сильмарили… Не можу я поручитись і за Кірдана, та, врешті, за будь-кого, окрім наших… Жоден з Нолдор не зоставить Сильмарили у себе — не від страху перед нами сімома, совість не дозволить. Але тутешні… Для них це просто дорогоцінне каміння. Прекрасна, чародійна — але просто дорогоцінність. А отже… Ми, семеро, будемо змушені вимагати повернути Сильмарили, згідно Обітниці, або — оголосити війну випадковому власнику в разі відмови.

Фіндекано поник головою. Вперше він з такою силою відчув смертельне тавро на душі свого оtorno. Дійсно, якби витвір Феанаро потрапив до рук осіб, котрі не зважили б на Обітницю Феанаріонів — Семеро рушили б на них пробоєм, а Руссандол очолив би похід.

— Фіндекано, — знову озвався Майтімо, — ти знаєш, що таке прищепа?

— Знаю, — вимовив Нолофінвіон, — бачив…

— Ми тавровані, всі семеро… Обітниця є нашою прищепою… Для того, щоб змусити нас пролити братню кров, Морінготто достатньо лише пожертвувати одним Каменем… Навіть не всіма трьома. Я дивуюся, як він і досі до цього не додумався… Може йому просто шкода розлучатися з Каменями, а може, він очікує слушної миті. Поговори з Фінарато, побратиме… Відмов його від божевільної виправи — він принесе погибель до Белеріанду. Сильмарили ми візьмемо опісля переможної битви разом з короною Чорного — і ніяк інакше.

Фіндекано пестив хутро білочки, котра вигідно влаштувалась на його колінах. Зрештою сказав стиха:

— Майтімо, оtorno, присягаю тобі, що у Фінарато немає подібних замірів. Все, що можу тобі оповісти — наш аpacen вважає, що йому загрожує небезпека від вовка, а чи вовкулаки, і тому…

- І тільки? — перепитав Руссандол

- І тільки.

Майтімо зітхнув з видимим полегшенням. Білочка висунула цікаву мордочку з його волосся і лизнула кінчик гострого вушка.

— От шкодливе звірятко, — сказав Руссандол вже весело, — я обожнюю вивірок — вони бо схожі на мене. Руді, та ще й пухнасті… Щоправда, окрім того я ще злостивий і лютий, але це трапляється зі мною лише тоді, коли вістовий Морнемир привозить мені чергову лиху звістку від моїх шалених братиків. Тоді Руссандол сідає на коня і вирушає творити суд і розправу. Знаєш, як малі говорять про мене нишком: «Намо приїхав…». Особливо тяжко з Куруфінве — я просто не знаю, куди його подіти. Сюди — не можна, він розлякає всіх цих співців Семиріччя своїм шипінням, до Карністіро — не можна: від Атарінке невдовзі розбіжаться навіть Наугрім, хоча він з ними і намагається ладити, навіть мову їхню взявся вивчати… З Тієлкормо він, приятелює, авжеж, але його злість бере, що Карністіро самостійно княжить у Таргеліоні, а він мусить ділити владу над Гімладом з братом. Який він чудовий майстер — батько б пишався ним — так ні, юнак бажає княжити. Нещодавно виміряв по мапі скільки у кого землі… Здогадайся, кого нині він терпіти не може найбільше?

— Фінарато, — відповів Фіндекано, не зморгнувши оком, — нашого повелителя Західного Белеріанду…

Майтімо пирснув срібним смішком і зграбно звівся на ноги:

— Ти часом, — спитав, сміючись, — теж не міряв мапу, сину Нолофінве?

— О, ні… - Фіндекано засміявся теж, — але я виміряв Белеріанд копитами свого коня… Ходімо, навідаємо Фінарато — він уже має отямитись.

Опісля цього полювання Майтімо почав збиратися до Гімрінгу. Він запросив і Фіндекано — погостювати, подивитись на його твердиню. Додому ж князь Дор-Ломіну мав повернутись повз Доріат, короткою дорогою. Звісно, дорога та, через нічийні землі Нан-Дунгортеб, де й досі зосталися сліди перебування Унголіанти, була не дуже приємною. Але Нолофінвіон радісно прийняв пропозицію.

Руссандол запрошував і Фінарато з сестрою, але Артаніс відмовилась від поїздки, сказавши, що їй уже час повертатись до Доріату, а вона ще так і не погостювала в Нарготронді. Нервен якось одразу згасла, ніжне дівоче личко повив сум, кудись зник ясний відважний усміх… Фіндекано чомусь подумав, що такою вона стане через багато сотень літ — тихою, поважною, таємничою…

— Я хоч наговорилась з вами, — мовила вона побратимам на прощання, — а то у тому злощасному Доріаті навіть слова не можна сказати рідною мовою. Я ім’я своє починаю забувати — Келеборн називає мене Галадріель. Навіть не Алтаріель, як звав мене князь Ольве на телерійський лад. Не забувайте про мене, Нолдор, прокляті і відважні… Я сама є такою, і, якщо справа дійде до битви, то мене не втримає і пояс Меліян.

— Моя найулюбленіша сестро, — мовив Руссандол серйозно, — ти будеш найочікуванішою гостею у Гімрінгу. У мене є ще двоє братів, яких просто таки необхідно провчити ударом меча.

Фіндекано мимоволі пирснув сміхом, і Артаніс засміялась теж.

— Рудий, — сказала вона ніжно, — якби ти не був сином Феанаро, я