Читати книгу - "Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша)"

А щодо статей на юридичні теми… я, прошу пробачення, не вірю, щоб ви цього не знали. Такі статті для газети може достачати кожний перший-ліпший правник.

Редактор доброзичливо притакує словам Ореста Білинського, хоч ледь уловима лукава посмішечка не сходить з його худорлявого лиця. Орест Білинський волів бачити навпроти своїх очей обличчя більш читабельне.

— Ви маєте рацію, пане меценасе, бо за освітою я юрист. Я буду, — його обличчя раптом прибрало суворо поважний вираз, — з вами щирий: нам потрібні імена чесних, ані громадсько, ані політично не скомпрометованих людей… за якими пішли б ті, що сьогодні ще вагаються… Нам потрібні імена.

— Імена!.. — беззвучно повторив Орест Білинський. — Імена… А чи знаєте ви, пане редакторе, що ім'я, як ви кажете, не скомпрометоване ім'я… це єдине, що ще мені залишилося?

— Чи це вотум недовір'я? — мав це бути жарт з боку тамтого, але Орест Білинський вловив у цьому ще й нотку неповаги до своєї особи, коли не сказати — погорди. Не дивувався редакторові, але було йому прикро за ще одну несправедливість. Був глибоко переконаний, що не заслуговує на неї.

— Ви думаєте про мене, що я типовий галицький інтелігент.

— Так, — оживився редактор, — ви вгадали. Я так і думаю про вас. Тепер мені ясно, чому Жовтнева революція знайшла такий слабкий відгук серед галицької інтелігенції взагалі…

— Можливо, ви маєте рацію. Але це не притаманна, хочу сказати, не вроджена наша хиба. Надто багато разів підводили нас впродовж усієї нашої історії, і тому ми стали обережні…

Тамтой вийняв портсигар, простягаючи його відкритим Орестові Білинському, сказав:

— Прошу… мене більше заспокоює сам рефлекс приготування сигарети. Я радий, що познайомився з вами, пане меценасе, і вдячний, що ви вважали за відповідне зайти. Це вже щось значить. Тепер самі бачите, — знову зійшов на жартівливий тон, — як важко нам ламати заскорузлий грунт… А що вже про інше говорити? А нам треба звикати думати державними категоріями. Возз'єднана Україна, пане меценасе, сьогодні вже не міф, а реальна можливість…

«Він має стопроцентну рацію, — думає Орест Білинський, — наша ментальність[160] мусить звикати до самого поняття «своя держава».

Поза тим це поняття поки що невід'ємне від елемента бюрократичної махіни, податків, не завжди вигідних індивідуумам адміністративних розпоряджень та обмежень, включно до права замикати в тюрму. Отже, не про державу як махину думає в цій хвилині Орест Білинський, — а про її вищу, наче видистильовану суспільну надсвідомість, державність, без якої сучасна цивілізована людина не може почувати себе повноцінною. Своя держава… Ні, старий, ес вер цу шен гевезен[161]. Це неможливе, у всякому разі, за його життя — нездійсниме. А сини? Нова політична концепція охоронила б їх (напевно!) перед конечністю ренегатства і людського опідлення.

Проте волів зберегти обережність.

— Я подумаю, — сказав не дуже рішуче. — Ви зрозумійте мене… Познайомлюся з вашою газетою. Це ж означало би перелом в моїм дотеперішнім світогляді, а в моєму віці… самі знаєте… Взагалі такі речі не вирішують на скору руку…

— Я вас прекрасно розумію, можете повірити мені, — редактор потис йому сильно, значуще руку.

Знайшовшись поза впливом тієї людини, на вулиці, Орест Білинський спіткнувся об думку, наче об конкретний предмет: стривай! Чоловік, з яким він говорив, — не редактор, а газеті не потрібні правничі поради. Йому просто треба було дізнатися, як і що думають такі, як він, Орест Білинський.

І, наче страхуючись перед закидом, який хтось колись міг би йому зробити, сказав собі: «Що б там не вийшло, то я одне тільки знаю, керувала мною найкраща воля і діяв я в найліпшій вірі».

— Як прийде весна, — сказав Север котрогось морозного дня, — я поведу тебе у березовий гай на проліски.

— А я не хочу пролісків! Вони без запаху і такі бліді, анемічні, а бриндуші пахучі й голубі.

Кажу собі, що голубий мусить походити від блакитно-сірого забарвлення голубів, і скоряюсь.

— Як прийде весна, підемо в «Березове» точити сік з берези?

— Ні, — каже Север, — не будемо ранити берези.

Так часто забуваю, що він лікар.

— Заберемо з собою кольорові олівці і будемо ловити перші барви весни на папір…

…Як буде весна… Як прийде весна… Скільки ми собі обіцяли на весняний час, а тепер, коли бринять уже берези і рожевіють бруньки на вільхах, ходить мій хлопець з опущеними плечима, сумний чогось, а мені теж нелегко.

Зоня щовечора дорікає мені Севером:

— Компрометуєш себе тільки і ганьбиш цілу родину. І чого ти волочишся з ним десь на полях? Я сама якось бачила, як він чистив пальто від болота… може, з годину. Сиділи ви на тому пальті чи лежали?

Що я можу на те відповісти? І сиділи, і лежали. Север говорив мені про якогось французького художника, — Гоген, чи як він там називається? — що той у своїй творчості користується лише основними кольорами. Ми з Севером лежали горілиць і намагались дивитись на світ крізь окуляри Гогена. Спочатку це виходило: небо було синє, лан з озиминою зелений. Але ліс майорів чимсь фіолетово-сірим, і тут наш Гоген терпів поразку.

Зоня вживає для визначення наших прогулянок такі вирази, як «тягатись», «волочитись», і паралізує ними всю мою добру волю виправдати себе і його. Мовчу. Тоді Зоня, яка гадає, що має право до цього, починає добиратись до мене з іншого боку:

— Чи він має хоч серйозні наміри щодо тебе? Чи казав він тобі щось про одруження?

О господи, чи про такі речі треба говорити? Чи вони не розуміються самі собою там, де двоє любляться?

— Звичайно, ми колись поберемось, — мурмочу з мукою. Може, нарешті перестане сестра шпигати мене.

— Е, то ти так думаєш! Так кожна дівчина гадає… Але чи освідчився він тобі? І коли він гадає з мамою або зо мною (чи чув хто таке? Север має з нею про мене говорити!) поговорити?

Мені робиться смішно. Не розумію, наприклад, слова «освідчитись». Не вживають його тепер. Випало з сучасного словничка закоханих. Молоді любляться, розлучаються, іноді (але тепер це стало дуже рідким явищем) одружуються, і все те відбувається якось природно.

Зоня сердиться.

— Не розумієш, що значить освідчитись комусь? Казав тобі, що тебе любить?

Червонію не від сорому, а з гордощів за свого хлопця. Не сказав мені цього. Був такий чуйний, що не говорив про ці справи.

— Як то, не просив твоєї руки?

Не витримую і сміюся вголос.

— Чого ти по-дурному регочешся? — кричить на мене Зоня.

— Ну і як же не сміятися? Де ж ти бачила, щоб тепер