Читати книгу - "Страта"

він, хто змалку звик жити ВСУПЕРЕЧ. Як дивувався він і навіть лякався, коли виявлялося, що й удачі та травми приходять самі по собі, без оглядки на вчинки, які можна було б вважати хорошими — чи негідними...

Утім, об’єкт для шляхетних вчинків тепер був тільки один — Ірена. І їй не раз і не двічі доводилося замислюватись, що було б (мороз по шкірі!), якби їхні із Реком стосунки взялося регулювати Провидіння...

А що було б, якби у світі Тлумачів, у МОДЕЛІ, де залишився Ян, Провидіння відразу щезло?!

Дуже часто такі роздуми закінчувалися нудотними позивами. В її становищі — нічого дивного...

Штовхнулася у животі дитина — і одразу напружився Рек.

Він відчув. Крізь ковдри та комбінезони, крізь купу ганчір’я він вловив порух усередині Ірени. Там, де нетерпляче вовтузилася нова істота, очікуючи своєї черги подивитися на сонце...

— Ти не спиш?

Рек розплющив очі.

Його запечені губи торкнулися її шкіри на вилиці. Він тут же відсунувся, як опечений. Боявся — чого? Негайної розправи Провидіння? Обуреного ляпасу?..

— Усе буде добре, Реку...

Зручна обтічна фраза, як заклинання...

* * *

Він повернувся пізніше, ніж зазвичай. Кілька разів вона виходила на дорогу виглядати (хоч картину пиши: самотня жінка чекає чоловіка додому, а довкола — тільки снігова рівнина...)

Вона побачила його здалеку. Лицар ішов на саморобних лижах — то прогулянковим кроком, а то майже бігом...

Він дуже захекався. Обличчя було мокре від поту.

— Що?

— Сніг... липне. Важко йти...

Уперше за багато днів у нього, здається, є що приховувати. Більше того — він вважає, що промовчати краще для них обох...

— Що там таке, Реку?!

Він перевів подих. Витер лоба рукавом. Усе ще мовчки.

Вона стрималася. Чекала, поки зніме лижі, увійде в будинок, перевдягнеться, простягне руки до вогню...

Її самовладання дорого їй коштувало.

— Ірено...

— Ну?!

— Там... міст. Через провалля. Ніби як... перемичка зі снігу, а потім сніг підтанув, і... Я НЕ ЗНАЮ, звідки воно взялось, але там МІСТ НА ТОЙ БІК. От...

У нього підкосилися ноги. Він опустився в крісло, поклав руки на коліна, намагаючись угамувати тремтіння.

Ірена мовчала.

Світ на двох. Світ-крапля...

Хто сказав, що МОДЕЛІ не розвиваються? Чи не змінюються, не ростуть?!

Відкриття нових материків... польоти в космос... Господи, які польоти, що може зрівнятися з такою дрібницею, як прочинені двері броньованої камери, вузенька щілина, крізь яку...

— Не повірю, що ти не пробував перейти, — сказала вона пошепки.

Рек опустив очі.

— ...Міг зірватись... і я залишилася б сама...

Вона тут же пошкодувала про ці слова. Надто жалюгідно вони прозвучали.

Білясті брови Река зійшлися на переніссі двома лініями:

— Я... майже перейшов... на той бік. А потім...

Він замовк.

Власне, і так ясно, що було потім. Докір, що зірвався з Ірениного язика, міг стосуватися кого завгодно, тільки не Река. Вже чим-чим, а безвідповідальністю йому не дорікнеш, він скоріше помре, ніж кине Ірену напризволяще...

Їй на мить уявилось, як розмазане по дну прірви Рекове тіло підводиться й іде до неї — ведене обов’язком.

Здригнулася.

У каміні догоряли дрова. Треба було підкинути нових, але Ірена не рухалась, дивилася на руки чоловіка, що сидів перед нею — тонкі, тремтячі, вкриті мозолями руки...

— Я повернувся, — сказав Рек пошепки. — Бо я подумав... Лід же будь-якої миті може... що коли я залишуся на тому боці, а ти — на цьому?!

— Скільки він простоїть? — Ірена здивувалася, як сухо й діловито пролунав її голос.

Рек знизав плечима:

— Відлига... вітер... не знаю.

* * *

Дійсно, вітер. Та ще й який; Ірена примружилася.

Неквапливі лижні прогулянки корисні майбутнім матерям. Звичайно, слід знати міру... і не нервуватися, ні в якому разі не хвилюватися...

Рік уникав дивитися їй у вічі. Можливо, його вина уявляється йому жахливою — не зміг приховати... більше того, не вважав за можливе приховувати...

Яка краса...

Пишність, чорти би її взяли... Чи то примхливою природою, чи то чиєюсь химерною волею споруджено тут цю крижану арку, — величезну бурульчасту завісу, кришталеве диво. І палицею не докинути до протилежного краю прірви...

До речі, що там, на дні? Не має значення. Голограма, чиста видимість, будь там хоч вода, або камені, або взагалі нічого — порожнеча...

Рек щось тихо сказав, але вітер відніс його слова, перш ніж Ірена розчула їх, і лицареві довелося повторити,