Читати книгу - "Ностромо. Приморське сказання"

І все це зробив сам-один — а може, й за допомогою диявола. Кому яке діло? Хоч його і зрадили, він зробив це, заодно врятувавши й копальню Сан-Томе — вона уявлялась йому велетенською злою силою, безмірне багатство якої панує над відвагою, непосильною працею і вірністю бідноти, над війною і миром, над життям міста, моря і Кампо.

Сонце освітило небо за шпилями Кордильєрів. Капатас якийсь час дивився на земляний осип, каміння та поламані кущі, які маскували схованку зі сріблом.

— Мені треба багатіти дуже повільно, — розмірковував він уголос.

Розділ XI

Сулако зламало обачність Ностромо, який таки швидко багатів завдяки прихованим скарбам, над якими стривожено ширяли добрі та злі духи, скарбам, видобутим з-під землі працьовитими руками народу. Це нагадувало другу молодість, нове життя, сповнене обіцянок, неспокою, праці, — життя, яке щедро розсипає багатства на всі боки, повергаючи світ у захват. Матеріальні інтереси потягли за собою й матеріальні зміни. Та й інші зміни, делікатніші, ззовні непомітні, справили вплив на душі та серця людей праці. Капітан Мітчелл подався на батьківщину, де зажив собі на прибутки від заощаджень, вкладених у копальню Сан-Томе, а доктор Моніґем постарів, голову йому посріблила сивина, але з лиця він не змінився і жив з невичерпного скарбу своєї самопосвяти, захованого глибоко в серці, немов незаконно здобуте багатство.

Під час затяжного, вже другого, візиту Ґулдів до Європи та Сполучених Штатів Америки головний інспектор державних шпиталів (за утримання яких відповідала Гулдова концесія), офіційний радник муніципалітету з питань санітарії, головний лікар Об’єднаних копалень Сан-Томе (територія яких, багата на золото, срібло, мідь, свинець, кобальт, простягалася вздовж підніжжя Кордильєрів на довгі милі) почувався жертвою злиднів, незгод і голоду. Ґулди попросили його, завсідника «каси», перевіреного друга родини, старого парубка без жодних уз і без жодного господарства (хіба що професійного характеру), замешкати у своєму домі. За ті одинадцять місяців їхньої відсутності усі знайомі кімнати щоразу нагадували йому про жінку, до чиїх ніг він склав усю свою вірність, і ставали дедалі нестерпніші. Що ближче був день прибуття поштового пароплава «Гермес» (найновішого придбання з блискучого флоту ОПСК), то життєрадісніше лікар шкандибав, то сардонічніше огризався на прості та лагідні звертання — і все через сущу нервозність.

Він швидко та з шаленим захватом спакував свою скромну валізу і з насолодою, в якомусь сп’янінні простежив, як її виносять повз старого воротаря з брами «каси» Ґулдів, а потім, з наближенням заповітної години, трохи боком сидів самотою у великому ландо, запряженому білими мулами, і просто-таки ядуче зиркав довкола, намагаючись опанувати себе, аж урешті з парою нових рукавичок у лівиці рушив до гавані.

Серцю його стало так тісно у грудях, коли він побачив Ґулдів на палубі «Гермеса», що замість привітатися він лише пробурмотів кілька випадкових слів. Їдучи назад до міста, всі троє мовчали. А на патіо лікар, уже природнішим голосом, сказав:

— Зараз я вас залишу. Зазирну завтра, можна?

— Приходьте на ланч, дорогий докторе Моніґем, і приходьте зарані, — відповіла, обернувшись перед сходами і подивившись на нього, пані Ґулд у своїй дорожній сукні й зі спущеною вуаллю, а Мадонна на верхньому майданчику в блакитних шатах і з дитям на руках ніби запрошувала її додому з жалісливою ніжністю.

— Не сподівайтеся застати мене вдома, — попередив його Чарлз Ґулд. — Рано-вранці я виїду до копальні.

Після ланчу донья Емілія і сеньйор доктор повільно вийшли з патіо через внутрішню браму. Перед ними розкинувся великий сад «каси» Ґулдів, обнесений високим муром, та червоні схили сусідніх черепичних дахів; під деревами лежали густі тіні, а газони були залиті сонцем. Сад обступали три ряди старих помаранчевих дерев. Тут і там виднілись босі смагляві садівники в білосніжних сорочках та широких calzoneras, вони сиділи навпочіпки біля клумб, снували між деревами, тягли по гравію доріжок каучукові шланги, і тонкі струмені води схрещувались між собою граційними дугами та іскрились на сонці, тихенько лопотячи по кущах і розсипаючи діамантові бризки по траві.

Донья Емілія, підтримуючи шлейф світлої сукні, йшла біля доктора Моніґема, вбраного у довгий чорний сюртук та бездоганно чисту манишку зі строгою чорною краваткою-метеликом. Під купою тінистих дерев були розставлені маленькі столики та плетені з лози крісла, і пані Ґулд сіла в одне з них, низьке і широке.

— Ще не йдіть, — сказала вона докторові Моніґему, хоч той і так не годен був зрушити з місця. Втиснувши підборіддя між ріжками свого комірця, він тайкома пожирав її очима, які, на щастя, були круглі та незворушні, мов мармурові кульки, і не могли виражати його почуття. Знаки часу на обличчі цієї жінки, крихкість і втома, що відбивалися в очах і осіли на скронях «Невтомної сеньйори» (як багато років тому захоплено називав її зазвичай дон Пепе), пробуджували в ньому жаль і зворушували мало не до сліз.

— Ще не йдіть. Сьогодні цілий день — у моєму розпорядженні, — лагідно наполягала пані Ґулд. — Офіційно ми ще не повернулися. Ніхто не прийде. Світло у вікнах «каси» Ґулдів має засвітитися для прийняття лише завтра.

Лікар опустився у крісло.

— Влаштовуєте тертулію[229]? — безпристрасно спитав він.

— Просто зустріч добрих друзів, які забажають прийти.

— І аж завтра?

— Так. Чарлз буде втомлений після цілого дня на копальні, тож я… Було б добре побути з ним удвох у цей перший вечір після повернення до цього любого мені дому. Тут минуло все моє життя.

— Ах, звісно! — раптом буркнув лікар. — У жінок відлік часу починається від дня весілля. Хіба ви не пожили трохи й до того?

— Пожила, але про що тут згадувати? Не було жодних турбот.

Пані Ґулд зітхнула. І як двоє друзів після довгої розлуки повертаються в розмові до найбурхливішого періоду свого життя, так і вони з лікарем заговорили про Сулакську революцію. Пані Ґулд дивувалася, що ті, хто брав у ній участь, ніби й забули про неї та її уроки.

— І все-таки, — вставив лікар, — ми, котрі відіграли в ній свою роль, дістали свою винагороду. Дон Пепе, попри вельми похилі літа, все ще може сидіти в сідлі. Барріос напивається до чортиків у веселому товаристві у своїй fundación, десь далеко за Больсоном-де-Тоноро. А героїчний падре Роман каже, буцімто йому не страшно, що місіонери Голройда можуть заподіяти шкоду його пастві, поки він живий.

Пані Ґулд злегка здригнулася від натяку на підрив, який загрожував копальні Сан-Томе.

— Ах, а ви, дорогий друже?

— Я виконав ту роботу, для якої годився.

— Ви зустрілися віч-на-віч з найстрашнішими небезпеками. Страшнішими за смерть.

— Ні, пані Ґулд! Ішлося