Читати книгу - "Підкорись нам, Алекса Адлер"

Розділ 49

− Я не знаю, коли зможу до тебе ще прийти, − з жалем повідомляю Ніба, що сумно дивиться на мене. − Найближчі кілька днів буду дуже зайнята, але потім постараюся.

Ранвіш киває, важко зітхаючи. Починає смикати полу свого світло-сірого одягу, що чимось нагадує мені одяг буддійських ченців, але, схаменувшись, зчіплює пальці в замок. І знову зітхає. А він досить милий. Чимось схожий на Мегамозка із нашого земного мультфільма. Щоправда, не настільки головастий і не настільки синій. Відтінок його шкіри ближче до людського і лише трохи віддає синявою. І сьогодні ранвіш уже не світиться, як учора, бо більш-менш спокійний.

Нам вдалося дуже мило поспілкуватися. Ніба розповів мені про свою планету і свою расу. В основному те, що я і так уже читала, але були й деякі нові для мене відомості. З урахуванням їх боязкості, це дійсно з боку ранвіша стало великим кроком назустріч і справжнім жестом довіри. Він навіть не намагався приховати, що в мені знайшов свою точку рівноваги в цьому новому світі, такому лячному для нього.

А я, з дозволу мого се-аран, зізналася йому, що сама родом із Землі, і в Аша-Ірон потрапила після того, як мене врятував від вірної загибелі сам А-атон. Здається, після цього жалісливий Ніба пройнявся до мене ще більшою довірою.

− Я розумію, що ти не можеш приділяти мені багато своєї уваги, − киває ранвіш, кидаючи черговий полохливий погляд на Повелителя, що весь цей час сидів у кріслі, з байдужим виглядом спостерігаючи за нами. Втім, цей погляд уже далеко не такий переляканий, як на початку.

У будь-якого страху, мабуть, є межа. А коли той, кого боїшся, нічого тобі не робить, лише спостерігає з байдужістю ситого і задоволеного життям хижака, то починаєш вірити, що тебе справді не чіпатимуть. Якщо не робити різких рухів.

− Ти, головне, не бійся нічого. А якщо лякаєшся, згадай, що я тобі казала. Ти тут потрібен. Тому тебе бережуть і не дозволять, щоб з тобою трапилося щось погане, − ще раз нагадую Ніба найголовнішу зараз для нього істину. Хочеться стиснути в жесті підтримки тонку руку, але не впевнена, що такий жест мені дозволено.

Краєм ока я помічаю, як підіймається з крісла А-атон. Здається, зустріч справді час завершувати. Мій се-аран незворушно підходить до мене. Простягає руку, щоб допомогти встати.

Ранвіш теж поспішно підскакує зі свого місця.

− Я постараюся про це пам'ятати, ія Ліно. Дякую тобі, що прийшла. І я дуже чекатиму, що ти ще прийдеш – посміхається зніяковіло. І піднявши очі на Повелителя, що застиг поряд зі мною, промовляє з гідністю: − Імператоре А-атон, я перепрошую за те, що не висловив вам учора всю свою вдячність за порятунок мого життя. Тому роблю це сьогодні. Дякую вам. І за те, що дозволяєте вашій се-авін розмовляти зі мною, я теж вам безмежно вдячний.

Але відповісти що-небудь А-атон не встигає. Раптом, як грім серед ясного неба, лунає гуркіт відчинених дверей, і в кімнату ураганом вривається Са-оір.

− А-атон, де Ліна? − гаркає він так, що я підстрибую від несподіванки, а бідний Ніба починає осідати на підлогу, закриваючи голову руками.

− Зі мною Ліна, − спокійно відповідає мій світлий се-аран.

Але його темний близнюк уже сам бачить мене. І голосно видихає.

− Щось трапилося? − здивовано цікавиться А-атон.

− Так. Ти не вдягнув на неї браслети з маячками, не виставив охорону біля наших апартаментів, не повідомив нікому, що забираєш Ліну з покоїв, і в результаті ніхто не зміг повідомити мені, де наша се-авін, − гнівно бурчить Са-оір, в пару кроків долаючи відстань, що розділяє нас, і згрібаючи мене в обійми. Такі міцні, що дихання перехоплює.

Але я така рада його бачити, що скаржитися навіть думки не виникає. Зі щасливим зітханням я просто обіймаю свого чоловіка у відповідь, притискаючись до нього всім тілом.

− Я не чекав, що ти так швидко втечеш із лікувального крила, − з уїдливою ноткою заперечує його брат. − І зменш вияв своїх ніжностей. Задушиш Ліну.

− Навіщо ти її сюди привів? – замість відповіді цікавиться Са-оір, обводячи сканувальним поглядом усю гостьову кімнату покоїв ранвіша.

Але обійми таки трохи послаблює. Щоб уже за мить підхопити мене на руки.

− Ти здивуєшся, але я тут її супроводжую, а не вона мене, − посміхається А-атон. – Наша се-авін учора подбала про душевний комфорт нашого гостя, поки ми з тобою, брате, відновлювалися після бою. І тим самим практично врятувала його від смерті. Адже так, алмо Ніба?

Ранвіш лише зацьковано киває, перелякано витріщаючись на Са-оіра. Навіть світитися знову трохи починає від нервів. Уявляю, яким страшним він сприймає мого темного се-аран. Пам'ятаю, як я спочатку боялася цього страшного велетня.

Але Ніба реально треба звикати перебувати поруч із вищими ашарами. Інакше тут просто не вижити. Я не зможу його завжди рятувати, опікуватися та заспокоювати.

− Справді? − здивовано тягне Са-оір. І переводить погляд тепер уже на самого мерехтливого бідолаху. − Сподіваюся, алмо нічим не загрожує нашій дорогоцінній се-авін? Інакше її старання можуть бути марними, і невдячного вже ніщо не врятує.

− Я… я… ні, ви що… ніколи… клянусь… – плутано бурмоче ранвіш, заперечно трясучи головою і переводячи приголомшений зацькований погляд з мене на моїх се-аран по черзі й назад.

І заступилася б я за нього, але, відчуваю, так зроблю лише гірше. Натомість обіймаю Са-оіра і ховаю обличчя в нього на шиї, чіпаючи губами трохи солонувату шкіру.

Тіло, до якого я притиснута, миттєво кам'яніє і напружується.

− Ну й добре. Відновлюйте свій спокій, алмо, а ми підемо, – недбало гудить Са-оір, остаточно втрачаючи інтерес до гостя, і разом зі мною на руках прямує до виходу.

А-атон з тихим хмиканням слідує за нами.

− Ти сьогодні просто неймовірно дипломатичний, − зауважує він, порівнявшись з братом.

− Я ось теж так думаю, − хмикає той у відповідь. – Ранвіш не помер від розриву серця за моєї появи, чим не дипломатія?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍