Читати книгу - "Лукомор'я. Дубль два, Лара Роса"

Глава 27. Пізнати себе

Портал вивів їх у центр Драгослава – столиці Стрибор’я. Всю дорогу Лєра мовчала, хоч і тримала його попід руку. Ігор повернувся до дівчини: ледве помітна блідість означала, що її таки захитало під час переходу.

– Ти як? – він поклав долоню на її схолоднілі пальці.

Вона ж продовжила дивитись уперед, навмисне ігноруючи його.

– Нормально, – все ж таки видавила з себе хоч одне слово, проте таким крижаним тоном, що йому навіть зіщулитись захотілось.

Зрозуміло: скоріше знепритомніє, ніж зізнається у слабкості. Не встиг Ігор щось сказати, як до них підійшов голова княжої стражі – Сигвальд:

– Його Світлість запрошує вас до офіційної княжої резиденції. Прошу за мною!

Вони рушили слідом за головним гвардійцем, хоча Ігор і без супроводу знав шлях, та правила етикету вимагали їхнього дотримання навіть для нього. Він кидав погляди на Лєру, та вона продовжувала дивитись перед собою, навіть не намагаючись роззирнутись навколо. А білокам’яний Драгослав був вартий того, щоб ним помилуватись. Та, мабуть, не зараз.

Невдовзі вони опинились на площі, з протилежного боку якої знаходилась княжа резиденція: невеликий п’ятикупольний замок з білого каменю, котрий вінчали шатрові башти синьо-зеленого кольору. У променях вечірнього сонця будова світилась золотаво-рожевим кольором. Та й по ньому Лєра ледве ковзнула байдужим поглядом, прямуючи до головного входу.

Зсередини не було й натяку на помпезність. Підлога з сірого шліфованого каменю. Пара барельєфів, що відтворювали політ чорних драконів на білому тлі – символ Стрибор’я. Та улюблені квіти Креслава (в цьому їхні смаки збіглися) – цикламени. Тут Ігоря та Лєру передали під опіку службовців замку, котрі провели їх до гостьових кімнат на другому поверсі.

Не надавши йому й шансу будь-що сказати, Валерія стрімко зникла за дверима, наданих їй апартаментів. Ігор розташувався у кімнаті поряд. Жбурнувши смокінг до найближчого крісла, він впав на ліжко.

Бісова доля! Схоже, він скоро сам повірить у те міфічне прокляття, про котре говорила Лєра. Як тільки життя починає налагоджуватись, обов’язково відбувається щось, що руйнує все практично вщент, і на що піде це дівчисько у своєму бажанні покарати його – можна тільки здогадуватись. В кращому разі – гратиме на його нервах. Ну, це він цілком переживе. Та, знаючи Лєркин характер, можна було чекати й більш радикальних кроків з її боку: аж до повного розриву відношень. І він відчував, що саме це вона й жбурне йому в обличчя.

Ні! Треба поговорити з нею раніше, ніж вона сформує у своїй голівці який-небудь вбивчий план – аби дошкульніше його садонути. З неї буде!

Ігор рішуче зіскочив з ліжка й рушив до дверей. Не встиг він до них дійти, як пролунав обережний стук.

– Так! – кинув він роздратовано, усвідомлюючи, що до його планів вчергове втручається триклята доля, наче глузуючи.

В отворі з’явилась круглолиця дівчина, що аж пашіла рум’янцем на щоках:

– Його Світлість – князь Драганар – запрошує вас на вечерю.

– Дякую! – він невдоволено натягнув знов смокінг та вийшов у коридор.

Дівчина вже занесла руку, щоб постукати у двері покоїв Валерії, та він встиг перехопити її зап’ястя:

– Я сам передам запрошення панні.

Здивовано знизавши плечима, та пішла. На його стук, двері Лєра відчинила сама, й першим її бажанням, судячи з виразу обличчя, було одразу ж їх і зачинити, та якимось дивом вона стримала свій порив, що вже було непогано. Ігор пройшов всередину:

– Нас запрошують на вечерю.

Дівчина мовчки кивнула та зібралась накинути довгий жилет, оскільки встигла переодягнутись у шовкову блузу, обтислі штани та полуботки. Колвін перехопив її за плечі:

– Приділи мені буквально п’ять хвилин.

– Не ввічливо змушувати людей чекати, – безбарвним тоном відповіла вона, не обертаючись.

– Тут запрошують зазвичай за пів години до трапези, тож, час в нас є.

Лєра спробувала вивільнитись з його рук:

– А який сенс говорити тепер? Виходячи з вашої логіки, Ігоре Дмитровичу, мені взагалі мало що належить знати. Почуваю себе маріонеткою, котру смикають за ниточки, коли це необхідно, щоб вона смикалась саме так, як це потрібно тому, хто смикає.

Він утримав її поруч:

– Лєра, це не так. Про своє походження я не казав лише з тієї причини, що цю сторінку свого життя давно викреслив з нього. До того ж, – Ігор занурився обличчям в її волосся, – я збирався розповісти після того, як ти погодишся вийти за мене заміж, враховуючи до яких висновків ти інколи приходиш у результаті моїх одкровень.

– Погоджусь?! – дівчина стрімко розвернулась до нього обличчям, сяючи розгніваним поглядом. – Невже тобі потрібна все ж таки моя номінальна згода?!

– Номінально я її вже отримав, якщо ти забула, – він спробував посміхнутись. – Заручини, Лєра і… та ніч. Вони все сказали – більш, ніж промовисто. Та я б хотів почути це від тебе самої. Тільки не рубай з плеча, будь ласка. Якщо я щось тобі не розповів, то не через недовіру, неповагу чи у спробі маніпулювати тобою. Деякі речі я просто не встиг розповісти. Деякі…, – він помовчав. – Дай мені відповідь зараз, Лєра.

Вона стояла і дивилась в його очі, а її власні палахкотіли блискавками. Дихання стало частим та голосним, зуби стиснулись, як і кулаки. Схоже, назрівав вибух.

– Лєрка, не мовчи.

І вона вибухнула:

– Чорт! – її кулаки врізались в його плечі. – Колвін! Ненавиджу тебе!

Ігор обійняв її й пригорнув до себе:

– Так сильно?

– Так! Сильно! – вигукнула вона, вже вчепившись пальцями в його смокінг. – Я навіть злитись на тебе не можу довго!

– Тому й ненавидиш? – він усміхнувся.

– І тому також, – буркнула Лєра.

– Чому ще?

– Тому, що ти вічно правим виявляєшся, – пробурчала вона, відриваючи обличчя від його грудей, та скидаючи голову догори.

Ігор схилився до її вуст:

– Так ти вийдеш за мене?

– Звісно, – фиркнула вона, поки її губи майже торкались його, – щоб знущатись з тебе до кінця твоїх днів.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍