Читати книгу - "Третя крапля магії, Лариса Лешкевич"

Глава 35.1

До темряви піднявся туман. Товсті стовбури дерев, що просвічували крізь нього в  місячному сяйві, здавались розмитими, зловісними тінями, що з'явилися з якоїсь стародавньої та страшної легенди.

– Треба зупинитися, інакше ми втратимо одне одного, –  промовив Теумар, стривожений тим, що вже за два кроки нічого не можна було розгледіти, а дурне дівчисько, немов дражнячи його, постійно зникало за густою, світло-попелястою завісою.

– Там струмок, я води набрала! – відповіла Айна і розсміялася, – Боїшся, що кину тебе і втечу?

– Клятва! – тьмяно нагадав Теумар.

– Дуже легко загубитись у такому тумані! Чия у цьому буде вина?

– Твоя! Ти мене не слухаєш… Почекаємо під тим деревом, – сказав Теумар, показуючи на величезний дуб, що мелькав крізь сизі шматки туману.

Він побоювався, що в цих невірних, оманливих землях доведеться просуватися надто повільно, і подорож займе набагато більше днів, ніж передбачала Укка. Але доводилося миритися з прикрою затримкою.

– Може скористаємося краплею магії, щоб розсіяти його? – запропонувала Айна, якій зовсім не посміхалося казна скільки часу сидіти під деревом поряд з Теумаром, – хочеться скоріше дістатися до мети і вже повернутися додому. Я скучила за Етеляною.

– Ні, – відповів Теумар, трохи подумавши, – подивимося, як довго він протримається… Ти ж сама переконувала мене, що не слід марнувати силу. Але магічне кільце я все ж таки створю. На якийсь час воно захистить нас від зовнішніх загроз.

– Хочу побути на самоті! – сказала Айна і перемістилася на інший бік дуба.

Вона сіла біля коріння, глибше запахнула шкіряну куртку, підтягла до грудей коліна і поклала на них голову.

Дівчина намагалася ні про що не думати. Навколо неї струменіло важке і задушливе повітря, і здавалося, що саме воно і є причиною того, що будь-яка думка відгукувалася  болісним биттям крові в голові. Навіть спогади про щасливе життя в Етелені, про лагідні погляди Лемі, приносили замість надії лише гіркоту та розпач…

– Айно?

– Та тут я! – фиркнула вона, а про себе подумала: "Хоч би тебе забрав геть якийсь лісовий дух!"

–  Можеш трохи поспати, – сказав Теумар, – Тільки з кола не виходь.

А туман все густішав, і  усі звуки тонули в ньому, наче  у болоті.

Айна підвела голову. Неба теж не було видно, лише іноді сиза завіса на мить робилась тонкішою, і  тоді крізь неї блідою плямою миготів місяць.

Невидимий у темряві кінь переступив ногами по траві і сумно зітхнув.

Теумар мовчав. Айна вирішила, що він заснув, використавши коротку можливість перепочинку.

Її й саму непереборно хилило в сон, хоча вона й розуміла, як це небезпечно – спати тепер, коли невідомо, яке лихо може чекати в тумані. Магії Теумара вона мало довіряла, бо не могла її відчути. Теумар був старший і, отже, сильніший, ніж вона. Айна побоювалася, що сутності чи духи цього лісу виявляться могутнішими за силу лянсіданських чар, і магічне кільце розімкнуть без труднощів.

Відчувши спрагу, вона відстебнула від пояса флягу і зробила ковток. Вода, набрана в туманному струмку, мала гіркуватий присмак прілого листя. Айна покривилася і виплюнула те, що не встигла проковтнути. Решту води виплеснула в туман і відкинулася потилицею на твердий, зморшкуватий стовбур.

Незабаром її голова налилася вагою, а тілом опанувала така знемога, з якою неможливо було боротися. Дівчина зімкнула повіки, даючи самій собі обіцянку, що не засне, тільки посидить трохи із заплющеними очима.

Ледь помітний шепіт незабаром досяг її вух. Айна здригнулася. Може, це просто шелест листя під вітром? Але що ретельніше прислухалася вона, то чіткіше вгадувала в ньому людську мову.

Айна до краю напружила слух, – мова здалася знайомою… Чи, може, загострена уява морочить їй голову, а насправді – всі ці звуки – лише обман, гра ночі, туману та місячного сяйва?

Айна стривожено озирнулася на всі боки. Вона хотіла гукнути Теумара і запитати, чи чує він цей шепіт, але раптом злякалася, що коли заговорить, то голос зникне, а їй неодмінно треба з'ясувати, кому він належить.

Айна підвелася на ноги і зробила крок у туман, – той незрозумілий, наполегливий пошепок тягнув її до себе. Їй уявлялося, що каламутна завіса злегка відчинилася, ніби навмисне відкриваючи шлях.

Шепіт робився дедалі ближче, дедалі виразніше. Айне здалося, що вона навіть починає розбирати слова.

Вона озирнулася. Дубовий стовбур невиразно маячив у туманному серпанку.

–  Хто тут? – тихо  спитала Айна, зупиняючись у нерішучості і стурбовано хмурячись.

Шепіт зник. Напевно, це все ж таки гра уяви. У тумані вона завжди виявляється особливо відчутно... Айна прикусила губи і зробила  ще один крок вперед.

З туману вискочило дерево, тонка кострубата гілка смикнула її за пасмо розпущеного волосся.

Шалена думка спала на думку Айні. Весело буде, якщо Теумар прокинеться, а її немає поряд! Ось він злякається!

Айна посміхнулася своїм думкам і пірнула за дерево, що стало на її шляху. Стовбур дуба, хай і ледь-ледь, але все ще просвічувався крізь клапчасту, повільно пливучу хмару.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍