Читати книгу - "Спалах, Ендрю Вебстер"

Чим усе закінчиться, Тімура не хвилювало. Він вийшов із того сну й завис між мареннями – в абсолютній тиші та темряві. І знову відчув… Ніби хтось дихнув йому у спину. Але звідки? Сімнадцятий почав обертатися навколо себе. Чужі сни знову липли до нього, але він відкараскувався, йшов на відчуття, на цей подих. Ось комусь сниться статевий акт. Тут – натовп кричить на площі. Далі – чоловік пливе під водою. Але це все не те. Дихання йде звідкись іще. На спалах це аж ніяк не схоже… Та він же щось відчуває.

Очі Тімура знову почали хаотично рухатися під повіками, щойно він почув, як хтось промовив його ім’я.

«Мене хтось кличе,» – подумав він і зачаївся між сновидіннями, у тиші та темряві.

– Я тебе чекаю, – сказав хтось чітко, але дуже далеко. Тімур ледь вловив ці слова.

Він залишався нерухомим, намагаючись почути ще щось. Цей голос не міг належати примарі з шафи – той говорив інакше. Хіба що два роки тому… Але зараз усе відбувалося інакше.

– Хто ти? – нарешті запитав Тімур, втрачаючи терпіння чекати.

Відповіді не було. Він не відчував, що шафа зараз відчинена. Ні, це точно не звідти.

– Тімур, я тебе чекаю, – голос знову пролунав, але цього разу звучав дивно, ніби коливаючись між тональностями. Початок фрази лунав ближче до ноти «до», а закінчення – до «сі».

Такого з ним ще не траплялося. Щось новеньке.

– Я тут. Ти мене знайшов, – Тімур усміхнувся, розмірковуючи, хто це може бути. Невже той божевільний Лестер повернувся зі своїми вигадками про експерименти та маячнею про сімнадцятого?

– Де ти мене чекаєш?

Сни знову почали липнути до нього. За відчуттями, він був тут уже годин шість, а може, й усі сім.

«Хто ще може досі спати? Уже ж день…»

– Тімур, я тебе чекаю, – знову пролунав той самий голос. Тепер він звучав чіткіше. І набагато ближче.

Тімур знову занурився в потік снів, що роїлися навколо нього. Подих став глибшим – той, хто чекав, був зовсім поруч. Один, другий, третій... У цьому сновидінні голос ніби віддалявся, в іншому – навпаки, ставав ближчим.

Тімур скеровував себе крізь сни, наче гравець у морський бій: тут холодно, там тепліше... ще тепліше.Усередині все вирувало, картинки змінювали одна одну – люди, будівлі, поля, сквери, небо… А в кімнаті, де він лежав, панувала тиша й спокій. Лише його очі беззвучно бігали під повіками, а дверна ручка кілька разів ледь повернулася. Двері залишалися зачиненими зсередини. Варя підходила, хотіла увійти, але, вагаючись, вирішила поки що не стукати.

Нарешті він потрапив у сон, де було багато людей.

Невеликий бар, за столами сиділи відвідувачі: хтось пив горілку, хтось – пиво, весела компанія голосно сміялася, жуючи солоні горішки та рибу. На стінах – написи, схожі на ті, що вкривали стіни камери, яку він сам колись розписав. Щоправда, іноді це робив не він, а той, хто приходив із шафи.

– Тімур, я тебе чекаю! – голос повторився, цього разу вже зовсім поруч.

Оглянувши присутніх, сімнадцятий нікого не впізнав. На нього ж ніхто й не звертав уваги – весела компанія теревенила, бармен розливав напої, а одинаки за невеликими столиками мовчки пили пиво в тьмяному, закуреному світлі.

Навряд чи це був сон Святослава. Скоріше, серед цих пияків хтось так напився, що зараз бачив це сновидіння, валяючись десь без пам’яті. Або ж хтось із компанії доплентався додому, завалився на диван і захропів, не маючи сил переварити випите.

Той, хто кликав, відчувався... схожим на нього.

Невже це саме той, кого він шукає?

Наступної миті Тімур переплигнув в інший сон і затамував подих. Те, що його оточувало, нагадувало дію віщого сну, але це був не він. Очі різало світло від червоного сонця на горизонті. Дорога, біля якої стояв, була ідеально гладка, мов дзеркало, й сліпуче відблискувала. Позаду височила заправка та магазин, повністю засипані рожево-червоним снігом. Від цього кольору різало очі. Власне, все навколо, крім дороги, було вкрите цим дивним снігом.

Попереду виднілася ще одна будівля з зеленим написом: готель «При дорозі». Ця місцевість була Тімуру незнайома.

Біля готелю стояв автомобіль, здається, червоного кольору. Хоча, чорт забирай, тут усе було таким відтінком!

Коли очі трохи звикли до яскравого світла, він розгледів поруч з машиною чиюсь постать. Незнайомець підняв руку й помахав йому. Потім ще раз.

Тімур насторожено оглянув усе навколо й помітив перекинутого на бік жовтого бульдозера «Caterpillar», наполовину засипаного рожевим снігом.

Незнайомець біля авто знову махнув рукою, але цього разу не просто так – жестом показав, щоб Тімур підійшов.

Власне, він і сам збирався це зробити, бо зрозумів: нарешті опинився там, де на нього чекали. Без зволікань сімнадцятий рушив у бік готелю з зеленою вивіскою.

Чудернацький сніг рипів під ногами, як справжній, а сонце різало очі, ніби теж було справжнім. Спалахи й інші сни ніколи не були настільки реалістичними та водночас такими дивними.

Але що бентежило Тімура найбільше – він був абсолютно впевнений, що це не віщий сон. Чому? Він не знав.

Минаючи перекинутий бульдозер «Caterpillar», Тімур зробив ще з десяток кроків і нарешті розгледів автомобіль біля готелю. Це була «Leganza» з відчиненими водійськими дверима.

Поруч, у білій сорочці та джинсах, із рукою, недбало покладеною на дверцята, стояв той самий перукар – тепер уже відомий на всю країну. Як, власне, і людина з опецьком на шиї.

Не доходячи до Святослава якихось п’ятнадцять метрів, Тімур зупинився. «Leganza» виглядала так, ніби її створили не в Україні, а десь у Німеччині — щось у ній нагадувало «BMW». Крила, бампер, диски, низька посадка… Але, як не крути, це була та сама «Daewoo», яка йому була потрібна.

Тепер залишалося з’ясувати, де вона знаходиться насправді. Святослав його не цікавив, як і те, чому він його покликав.

Перш ніж заговорити, Тімур пробігся поглядом по готелю. Усі вікна були щільно зашторені. Він також помітив, що зі Святославового рота йде пара – ніби тут доволі морозно.