Читати книгу - "У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий"

ще чимало про все, що відбулося, і в державі також. Петро мимоволі зауважив у судженнях Югини гостру критику системи й устоїв і звернув її увагу на це.

— В тому є чимала частка і твого впливу, адже, зустрівши тебе, я стала помічати обставини і факти, повз які раніше проходила, не замислюючись. Я із вдячністю констатую, що маю тепер своє бачення, свою осібну думку й індивідуальність... Безумовно, я не хочу відмовлятися від привілеїв, бо ж як ними не скористаюся я, то послуговуватимуться інші, що сьогодні в нас норма, а не аморальне відхилення, — вона висловилася нецензурно. — І надалі, гадаю, як ти не проти, нам слід берегти твою, як кажеш, цноту, а отже, відновлюй здоров'я, зганяй оту землистість із лиця, вправляйся, лікуйся, але й мене вгамуй якось по змозі, не дуже відкладаючи, бо ж зачекалася тебе, направду до хворобливості... Квартиру твою звільнили, там уже робиться побілка й умеблювання, до завтрашнього вечора все має бути готове для твого замешкання. Я над тим наглядаю... А коли ти думаєш вийти на роботу?

— Завтра чи позавтра.

— Рижов проклинає твою появу, Клара Гнатівна уже з ним замучилася, тож тішиться, що ти є, знаю від Віруні, сам Атанасов і решта працівників чекають на тебе, — зітхнула гостя й підвелася зі стільця. — Мені, мабуть, пора й честь знати, — роблено посміхнулася вона, осмикуючи спідницю. — Дозволь мені тебе поцілувати до зустрічі у мене вдома при першій твоїй можливості, — обдала вона Янчука дорогими парфумами і збудливим подихом, упившись у його вуста. — Тяжко й нам, як бачиш, — не знати й на що натякнула на відхід.

— До зустрічі! — обдарувавши трояндами, Петро попрощався з дорогою гостею, провівши її поглядом від фіртки аж до закруту вулиці...

Гаряче пекло сонце, тож Петро вернувся в хатню прохолоду, обімлілий чи то від радості, чи від гризоти, а чи й від вдячності. Порахувавши залишені Югиною гроші (було їх аж сто п'ятдесят карбованців), він вирішив розрахуватися ними з Бойками, як поїде на семінари й сесію і зустрінеться там із Грицем. «Запобіглива, уважна, ощадна, по-дитячому щира, простодушна, віддана й вірна, відверто-чесна... хоч чимось і нагадує „чувих“ та „марух“ із отого Кубанського гроту... Невже на заміж сподівається?» — питав себе Янчук, сховавши гроші і готуючись відвідати Кирила, Романа, Леоніда та тепер аспіранта Василя Григораша...

Передихаючи в холодках на лавицях між відвідинами колишніх товаришів, Петро мимоволі робив свої висновки: одногрупник Роман Дорошенко і його дружина Оксана давно вже йому не приятелі, а Василь і Надійка Григораші, Кирило з нареченою Стасею і Леонід Королевич, хоча й дещо лякаються його каліцтва й сірості, але співчувають йому, здається, щиро...

Залите сонцем місто обворожувало Янчука: із тіні дерев вабило його чистотою і чарувало квітами на численних газонах, тішило його слух звуками музичних інструментів зі школи неподалік, сигналами машин чи цокотом копит по бруківці найближчої вулиці, гамором сусіднього базару, гудками заводів та свистками паровозів іздалеку. Лише люди дивували Петра похапливою поспішністю в ході й байдужістю, бо ніби не помічали всього того, ніяк не реагуючи.

«Куди все йде? До чого спішить? Що заводить, прискорює чи сповільнює цей рух?» — питав себе Янчук, згадавши мимоволі давнє жахне видиво: вервечка калік-сліпців у драному шматті з чолами в небо і ціпками-гирлигами в руках та засмальцьованими торбами на плечах, а малим поводирем у них — він сам... Лишив урешті їх умирати, а пам'ятає досі, мов докір у злочині, як ховав від них щось вижебране і не їв, а ковтав умліока нежованим. «Чи ж лишився серед живих хоча б хтось із них?» — перепитував, утямлюючи себе після поранення й укотре дивуючись, що таки живий...

Іще одна яскрава картинка вже з недавнього минулого спливла в пам'яті Петра: сонно-нічний морозно-засніжений Ленінград, притаєна суєта командирів та переляк бійців, що звільнили вагони, рипливі скрипи снігу з-під сотень ніг в обмотках при переході, поспішний «сухий пайок» на сніданок, запитий кип'ятком на морозі, коротка напутня промова якогось бравого політрука в похрещеному реміняччям білому кожушку — і марш до дзотів, бліндажів та укріплень, що будувалися десять років, а взяти їх треба героїчно за добу. «Десять літ фіни чекали нападу, бо знали, що сусідять із хижим та підступним напасником!» — вдарило по Янчуковій свідомості раптове утямлення... «Хто й коли компенсує Україні столітні народні втрати, від полтавських козаків часів Петра починаючи і фінським фронтом закінчуючи?!. А мені особисто — пролиту кров і стан каліцтва?!» — задавався питаннями без простих відповідей.

По вечері Янчук завів розмову з Фатімою про Союз і почув думки, суголосні своїм, із багатим переліком неспростовних аргументів, ніби заздалегідь підготовлених.

— Про соціалізм та комунізм, які вже в печінках народних, можу сказати, що для мене, неофітки, вони — фата-моргана, взята на озброєння за відсутністю кращого свого найжахнішими, найзвіриннішими, найнаглішими, найпідступнішими і найжорстокішими продовжувачами Маркса, сліпими догматиками, пойнято хворими вождізмом й імперністю.

— Чому ж вони перемогли по революції? — вивідував Петро те, у чому не мав певності.

— Причин безліч, кожен із нас дасть їм свої назви, але основні, думаю, це вікове облудно-рабське середовище люмпенів, вселюдська суспільна змореність, фізична й духовна виснаженість та загальне зубожіння, особливо в Україні й Білорусі, що чинили найбільш революційний спротив царатові... Сприяло перемозі і прагнення знесилених мас до миру та праці, рівності і братерства, вчасно зауважене Леніним і задоволене обіцянками землі й волі, фабрик і заводів та загального всеправ'я, що й допомогло пройдисвітові криваво перемогти і стати народним трибуном, якого тепер запопадливо-сліпо наслідує «вождь народів і геній людства»...

— А божевільно-біснуватий світ і тоді, й зараз допомагає... — тішився Янчук тотожності думок Фатіми і власних.

— Що саме ти маєш на увазі? Проводирів, що облудно присвоїли собі поміч народові? Чи засліплену пропагандою Антанту, що й досі називає той путч революцією й допускає послідовників — фюрера, каудильйо й дуче?

— І дуче?!

— Тільки в методах, не в захланстві, бо він захищається, не агресує! — Фатіма усміхнулася, задоволена питанням. — Смажимося цілими народами на вертелах, крутимося на централіських неділимських каруселях, і ніхто не відає, допоки так буде, чим і як те скінчиться, — посмутніла, над чимось замислившись, і насамкінець запропонувала йти вже по кімнатах на сон. — Зверни увагу, що споконвіку позбавлені чуття міри, заздрі та люті в хижій ненависті до непокірних поневолених сусідів сьогоднішні