Читати книгу - "У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий"

до Дніпра на острівок буцегарні, де проговорили до полудня, ділячись відомими їм таємницями фінського фронту, проклинаючи органи НКВС, армію загарбників, вождя-«генія» і систему партовладдя — імперсько-захланну й агресивну. Петро розпитав, як саме Аркадій рятував його на отому морозному бойовищі, і розповів про своє одужання.

— Із мене також взяли підписку про нерозголошення таємниці. Бояться правди, шулери, як вогню! З урядом Куусінена в них не витанцьовувалося, та імперію вони поширили й там, — оповідав П'юро. — А ситуація тепер така... Зіткнення двох біснуватих фашистських сатрапів, гадаю, вже необійдне, а дружба між ними поки лише тактично-тимчасова. Отож, спіши здати екзамени якомога швидше, суши заздалегідь сухарі, запасай сіль і сірники, що завтра будуть безцінними, і будь готовим опинитися під іншою окупацією, як виживеш, — запевняв він Янчука. — Ці людожери, для яких не існує людської моралі, у своєму захланстві не зможуть мирно поділити Європу, а відтак неминуче зіткнуться між собою і то незабаром, — Аркадій знав щось таке, про що Петро й не здогадувався. — Біснуватого зможе повалити і знищити лише ще більш біснуватий, а по тому вмерти, бо ж не вічний. Іншого їм не дано... Така от доля їх народів-підпирачів.

— Якісь маєш джерела? — Янчука спантеличила певність товариша.

— Зізнаюсь тобі — це велика таємниця! — я слухаю радіопередачі з Німеччини, Франції, Норвегії й Чехословаччини, між іншим, українською мовою. Пророкують смертельний похід фюрера і його армад «нах остей»... А Братислава відкрито транслює «Спадкову Гетьманщину» В'ячеслава Липинського, «Економіку» професора українського факультету академії у Подєбрадах Бича Луки, що був міністром Кубанського уряду в 1919-му році, «Конвенцію» — конституцію Пилипа Орлика 1709 року «про козацьку державність і права гетьмана, старшини, козацтва та клерикалів», «Декалог» — десять заповідей ОУН, роман Богдана Лепкого «Мазепа» та публіцистику Дмитра Донцова — Ленінового опонента... — П'юро наче цвяхи забивав.

Говорили ще про можливе одруження Аркадія, на яке той не міг зважитися, про Лесю, що відцуралася Петра, про Василя Григораша й Надійку, що побралися і чекають щадку, про Романа Дорошенка, що вже при ранзі керує комсомолом і вчиться на курсах політруків, а також про дівчат: Ліну Жук і Оксану Крижанівську, Ріту Форш і Ольгу Кресь та Петрову землячку Таню Олійник. Пополуднували у припортовій їдальні, продовжуючи полеміку і ділячись кожний своїм, після чого розійшлися.

Шкутильгаючи до гуртожитку інституту, Петро роздумував про почуте, не знаючи, як його сприймати. Рітою, Ольгою й Тетяною він був зустрінутий по-рідному, пригощений почастунком із медом, розважений співом під супровід бандури і проведений пізно пару кварталів у напрямку дому. Дорогою Ріта з Ольгою, перша особливо, також натякали на можливі катаклізми у найближчому майбутньому, з чого Янчук зробив висновок, що, будучи студентками-іномовницями, вони також слухають удома радіопередачі з Німеччини. По путі Петро подячно навідав ще й бабу Сару з Льовою, із якими також мав бесіду.

В розбурханім неспокої, вже лежачи в ліжку й аналізуючи почуте за день, Янчук приходив до висновку, що йому не слід поспішати в курортоуправління, доки Ріта Генріхівна Шмідт не подзвонить туди з Києва, а відтак він має навідати ще Романа Дорошенка й Кирила Куриловича та свого одногрупника по вечірці Леоніда Королевича, розпитавши його про Леся Гомона. Так визрів його план на подальше.

Під зубатовську мову з репродуктора, що славила у сто колін геніальність Сталіна, прислухаючись до ніжного шелесту яворів за відкритим вікном, що нагадував йому Лесині шепоти, тривожачи його душу відкинутістю та утискуючи його свідомість знехтуваністю, Янчук обдумував майбутнє оповідання, яке умовно назвав «Барви літа». Хвора уява ревниво малювала йому колишню наречену в капкані повійної розбещеності, викликаючи бажання заволати від безсилля чи завити від жалю, скрегочучи зубами. З тим і заснув аж за північ, розладнаний і зморений...

Проснувшись досить пізно, Петро, думаючи про заплановані відвідини, неспіхом поголився, відбув старанно фізичні вправи на Льовиних спортивних знаряддях згідно з учорашньою домовою, зготував собі на електроплитці каву і ледве встиг з'їсти пару зварених Лідунею на м'яко яєць та випити улюблений свій напій із пряником, як побачив через вікно у дворі, водночас обрадівши й засмутившись, постать Югини Костівни, що принюхувалась до квітучих троянд і жасмину.

— Югино Костівно! — вийшов Янчук їй навстріч. — Проходь до хати, — потис палко її руку своїми обома. — Знала, що я приїхав? — запитав, шкутильгаючи вслід за гостею.

— Шукач завжди знайде, а чекач діжде свого, мій милий, то і я ото так... Дзвонили про тебе з Києва, а я, на щастя, була при тому присутня, то й почула, — всілася запрошено на стілець. — Хоч тобі й не до того, та скажу, що знудьгувалась я за тобою несказанно! Досі зуміла лишитися такою ж, як на момент прощання з тобою тоді вранці, а для мого виховання і моєї натури — це чи не подвиг!.. — і після хвилинної мовчанки продовжила, — Щось поважне у тебе з ногою?

— Тепер уже марниця, хоч і ще надовго таки, — Петро коротко переказав, що з ним відбулося на фронті і по ньому.

— Справдилися, милий мій, слова енкаведиста того — довелося тобі перенести стільки горя, а мені таки пошкодувати, що грубіянила йому... Та вертайся на працю, бери відпустку на заліки й сесії, їдь на семінар, про який Атанасову дзвонив Корній Юхимович Сарима, і входь помалу в свою колію... Я ось принесла тобі трохи грошей на прожиття й дорогу, візьми як дарунок від щирого й люблячого тебе серця, — поклала купку чепурно завинених троячок перед господарем.

— Гроші, Югино, маю на перші дні, то не можу взяти! А ще знаючи, що ти й Ліді допомагала... Чуюся в боргу перед тобою! — Петро намагався відмовитись.

— Не ображай мене! Як прийшло, так хай і піде! Не із зарплатні дарую... Хочу тебе про інше спитати: яке тобі лікування потрібне? Кажеш же, що з ногою надовго...

— Повної виліковності, як я зрозумів, мені не досягти, а от часткової можна — спортом і витяжними ваннами.

— Які вони, ті ванни? Я б їх за тиждень спорудила в якомусь із санаторіїв.

— У військовиків є, але військкомат мені відмовив, не дав направлення.

— Це така тобі плата, що кров проливав і скалічився?! Тільки в нас таке можливе! Та не впадай у відчай, я домовлюся із Христо Аноловичем, буде тобі ванна! Маючи перепустку на роботі, ти зможеш відвідувати її у військовиків...

Говорили