Читати книгу - "Забудь-річка"

від долівки відповіла різким прострілом у потилиці.

Скосивши не зовсім слухняні очі, Степан зміг врешті роздивитися, що лівицю його обернуто грубим кавалком товстої кори і затиснуто у ній, ніби у лещатах, пов’язкою з брудного шмаття. Убога табірна медицина навчилася використовувати для першої допомоги те, що було доступним у шахті.

Однак права рука працювала, ноги теж, і після кількох невдалих спроб Степан зрештою зумів сісти. І тут з’ясував, що під ним знаходяться нари, а навкруги — приміщення, відносно тепле і навіть чисте. Терпляче перечекавши, поки підлога і стеля припинять крутитися навколо та повернуться на свої місця, він обережно повів очима, озираючись.

— Сест’ричка! Сест’ра! Он паднялся. Ході шибко, — почувся хрипкий голос ззаду.

Повертатися і навіть озиратися було надто великою роботою, і тому Степан просто чекав, що буде далі, втупившись у стіну бараку, яка підступала до нар на півметра. Він уже зрозумів, що трапив до шпиталю, і тому зовсім не здивувався, коли почув легкі кроки і побачив приполу білого, досить охайного халата.

— Больной, а хто разрішив вам садітца?

— Та наче ніхто й не забороняв, — Степан підвів голову і виявив перед собою молоде і миле жіноче личко. Він би навіть сказав, що дівчаче, але тут, у таборі ніколи не можна було з певністю визначити вік — когось фізична зношеність старила на десятки років, а хтось через худорбу виглядав майже дитиною.

— Не забороняв... — перекривила сестричка і посміхнулася. — Диви якой! Зараз дохтур прийдуть і покажуть, хто шо кому забороняв.

Її погляд — живий та насмішкуватий — гостро контрастував з навколишньою дійсністю, просякнутою болем, відчаєм, жорстокістю і цинізмом. Так само, як халат був занадто білим і охайним для цього шпиталю.

— Ачуняв? — почувся громоподібний бас і поруч виросла велетенська постать, що більше скидалася на різника, ніж на лікаря.

Велика червона мармиза в окулярах затулила Степанові краєвид, а потім віддалилася, залишивши перед носом молоточок з блискучою ручкою.

— Сачи за рукой!

Молоточок повільно рушив вправо, потім вліво, потім ще раз, а потім зник у білих шатах за межами поля зору.

— Устаць можеш?

Шукаючи опори, Степан простягнув правицю уперед і відчув м’яку жіночу руку, яка підтримала його долоню, а потім і другу, яка впевнено підхопила під лікоть. Скільки ж це він не відчував жіночих доторків? Руки трималися міцно, маючи, певно, неабиякий досвід подібної роботи. Він підвівся, похитнувшись, але ніжна опора мала досить твердості, щоб зберегти все-таки рівновагу.

— Вярніся! — скомандував лікар і підкріпив свою команду круговим рухом руки.

Степан слухняно виконав команду.

— Здимай штани.

— Що?

— Аглух, што лі? Порткі здимай!

Степан відчув незручність і сам собі здивувався. Здавалося, що зовсім не обтяжене церемоніями табірне життя остаточно вбило у ньому залишки фізіологічного сорому. А може, справа була у тих самих теплих і м’яких руках, що знаходилися поруч.

Немовби прочитавши останню думку, ці жіночі руки взялися розв’язувати мотузку, що підперезувала давно позбавлені ґудзиків штани. Степан відчув, що зашарівся, наче юнак, але, на щастя, він стояв спиною до медсестри, і прояв екзотичної у таборі сором’язливості лишився непоміченим.

Коли штани сповзли донизу, лікар гмукнув невдоволено:

— Ясна, дістрофія. Харчаваннє за дзесятай нормай. Запішицє. Адявайся.

Жіночі руки допомогли привести одяг до ладу, і Степан знову обернувся обличчям до медиків. Він вже трошки засвоївся у вертикальному стані, а стіни бараку припинили крутитися й танцювати перед очима.

— Іті зможаш?

Степан невпевнено кивнув.

— За гадзіну перевяжам і накладзем лангету.

— А що у мене?

— А у тєбє, — посміхнувся велетень-білорус, — пералом пляча і рваная рана. Но пєралом нібита зачинєний. Паглядзім. Ну і страсєннє мозгу. Гета як вядзецця.

— Спасибі.

Сів Степан вже без сторонньої допомоги і навіть провів очима лікаря й медсестру, які виходили з палати.

— Десятая норма харашо. Бєлий к’лєб давать будут, — почулося з сусідніх нар. — Скажі спасіба твоя задніца.

Степан повільно сперся здоровою рукою і обернувся. З-попід стіни до нього посміхався сухорлявий підстаркуватий кримець, укритий до пояса бушлатом.

— Чому задниця?

— Ні знаіш? А патаму ета твоя задніца сказал доктору, что ти імєєш ето... дистрофіка. Дистрофіка ти. Бєлий к’лєб получать нада.

Степан і собі посміхнувся. Тепер став зрозумілим сенс нещодавньої принизливої процедури.

— От бачите, інколи задниця говорить краще ніж обличчя.

— К’раще! К’раще! — засміявся кримець.

— Селям алейкум, Мустафа-бей — почулося від дверей, і у поле Степанового зору своєю м’якою блатною ходою заплив Васька Гуляй.

— Алейкум селям, Васічка.

— Живой? — нахилився гість до Степана.

— Не знаю, — чесно зізнався той.

— Живой-живой. — Васька обережно похлопав приятеля по здоровому плечу. — Ну і кіпіш ти подняв. Я тебе витягував, думав, жмур уже. А ти в палаті сидиш. Ну шо там у тебе?

Степан показав пальцем на лубок:

— Перелам, кажуть. І струс мозку.

— Струс, ето сотрясєніє? Ну то нічого. По всякому лучче, чим жмуриком. Од’єшся чуть-чуть. А поки пошакалім тобі натирку на тьопле мєстєчко.

— От’єсца. От’єсца, — почувся голос з сусідніх нар. — Єму бєлий к’лєб давать док’тор пісал.

— Бермек ьотмек. Давать хлєб. Правильно сказал? — Васька посміхнувся старому кримцю.

— Яхши сказал, — просяяв Мустафа. — Яхши. Вася киримли.

— А що Абель? — згадав раптом Степан і на запитальний погляд приятеля уточнив. — Ну, німець цей.

— А-а! — Васька посміхнувся широко. — З німцем тим самий главний номер вийшов. Више грабєжа. Розказують, його як одкопалі, бригадіри кинулись сапоги знімать. У нього сапоги такі жовті, модні.

— Модні, — підтвердив Степан. — Як їх тільки раніше не зняли.

— Так у тому ж і дєло. Один зірвали, взялись за другой. Тик-мик — не іде. Порєзали штаніну, а оно протез. Секьош? Протез аж до колєна. І сапог цей — просто шкура на дєрєвяшку набита. — Васька загиготів.

— А сам? Живий?

— Ага живий. Голова лопнула, як арбуз. Сам бачив. Я ж його піднімав.

— В воскрєсєньє мать-старушка к воротам тюрми прішла

Своєму родному сину пєрєдачу принесла... –

з високими східними переливами співав Мустафа-ага.

Це була його улюблена пісня — покладена на східний мотив сльозлива тюремна історія про те, як мати принесла передачу сину, а побачила тільки могилку, бо сина розстріляли.

Сусід по нарах був не по-табірному жвавим і попри жахливий акцент, вельми охочим до