Читати книгу - "Вода з каменю. Саксаул у пісках"

він з'явився — за п'ять літ після Маркіянової смерті, за п'ять літ поетового безсмертя!

Першого дня листопада Вагилевич прийшов до праці в університетську бібліотеку вранці, чим немало здивував кустоша Казимира Стронського, й той зупинився перед ним живим знаком тривожного питання:

— Пане Янє, чуєте, пане Янє, я щойно дивився крізь віконце з верхнього книгосховища на Ринок — чому там збираються люди?.. Може, ви й справді мали рацію, коли говорили, що рух за свободу помножується доти, поки не досягне цілковитої своєї повноти?.. Але ж то — безконечна революція!

Вагилевич не зреагував на мову пана Казимира, він поквапився пояснити причину свого раннього приходу.

— Дозвольте мені працювати у вас цілий день, пане Стронський, я додаткової винагороди просити не буду. Мені вистачає на прожиття того, що отримую у вас, і я люблю цю роботу.

— Але ж ви працюєте у пана Бєльовського, — здивувався кустош, і знак питання уподібнився до зера.

— Я більше в нього не працюю…

— Що трапилося, ви ж приятелі?

— Дозвольте мені відмовчатися, добре? Август залишається для мене приятелем і надалі… Та ось ви спімнули, що я говорив про рух за свободу, — його ж помножують люди. Та трапляється і таке, що одні мають право на боротьбу, а інші — ні. Одні вважають себе першорядними громадянами суспільства, а інших — поспільством нижчого ґатунку…

— Не буду випитувати, — розігнувся знак питання, — мене ваші стосунки з Бєльовським не повинні цікавити. Але — жаль… Коли кожен окремо боротиметься за свою частку свободи, то вона ніколи повною не стане. Так ви колись казали?

Вагилевич не відповів, одягнув халат і сів за свій столик, заставлений стосами книг… Книги не йшли до рук, вони вивищувалися ліворуч і праворуч, мов межові камені, через які Іван не мав права переступити, стояли, немов стовпи на пограниччі двох світів, і прирікали його на безділля у своєму затхлому загумінку, який був йому до дрібниць знайомий і тому нецікавий, а там, за межовими каменями, знаходились ключі до нерозкритих таємниць; Іванові дозволено було описувати книги, та не пізнавати, бо пізнання тут же вимагало розголосу, а голос у нього відібрано; став Вагилевич чужим на своєму власному полі, саксаулом у вільхових хащах — заглушеною, непримітною й чіпкою деревиною, з якої, однак, не побудуєш ні будинку, ні комори, ні навіть хліва, тільки підвалиною може стати, бо тяжчий він від води, і обсідав його весь тодішній учений світ, а зізнаватись, що стоїть на ньому, не мав мужності; каменеподібну деревину вганяли вглиб своєю вагою непосвячені у справжню науку, й саксаул, невидимий для світу, мусив тримати їх на собі.

Собор руських учених обирав першого професора кафедри руської словесності, і всі делегати знали, кого — єдиного — можна запросити на цю посаду: в розмовах перед засіданням однозначно називали прізвище Вагилевича, — тож святоюрський клір так збоявся претендента, який сидів в останньому ряді Музейної зали семінарії, що випередив події вельми глупо. Молоді теологи, пахолки Ірода, внесли до зали на руках Івана Гушалевича, і він сидів, пишаючись, на сплетених руках, немов у бамбуковому кріслі; перехрещені в пальцях долоні притискав до підборіддя достоту так, як це робив Шашкевич, коли хвилювався; він обводив присутніх у залі очима, засвіченими вогнем патріотизму; теологи співали гімн Гушалевича «Мир вам, браття!», вони подавали знаки руками, щоб високоповажане зібрання підвелося з місць для виконання гімну; делегати то вставали, то знову невпевнено вмощувались у кріслах; Гушалевич, сидячи на руках у теологів, розкланювався на всі боки, дякував за честь і обіцяв усі свої сили і знання віддати справі рідної кафедри, та раптом остудив молоді голови й вивів з незручності поважних добродіїв голос Миколи Устияновича, який головував на Соборі: він запитав Гушалевича, які конкретні знання обіцяє претендент віддати новій інституції, в яких працях ті знання зафіксовані, які дослідження та наукові матеріали готовий представити Соборові для легітимації; Гушалевич писнув: «Опис парафій Львівщини»!; в залі вибухнув регіт, нефортунний претендент сповз з рук і сів глибоко в крісло, а Устиянович продовжував:

— Ми маємо вченого, який дав нам основи історії руської мови, створив елементарну граматику, дослідив слов'янські обряди, написав розправу про слов'янську символіку, склав коментар до «Слова о полку Ігоревім», осмислив староруську демонологію, працює над прочитанням рунічного письма, та всіх його праць і не перелічиш… А ось у мене в руці дев'яте число «Дневника руського», який по–різному трактується русинською громадою. І, звісно, є підстави для суперечливих думок про це видання, так! Але чи ви ознайомилися з останнім номером часопису? Ще ні? То я вам зачитаю кілька уривків із вміщеної в ній статті Вагилевича «Мученикам вольності»… Чи спромоглася наша «Зоря Галицька» поміж просторими масивами австрофільських статей заскородити бодай скромну словесну грядку про Шевченка й кирило–мефодіївців? А Вагилевич пише: «Царат хоче зламати поета, творчість якого стала символом українського відродження й підставою української політичної мислі!» Хто з нас на таке зважився? А ось цитата з «Книги буття українського народу»: «І встане Україна із своєї могили і знову озветься до всіх братів–слов'ян, і не зостанеться ні царя, ні графа, ні пана, ні князя, ні кріпака — в Московщині, Польщі і в Україні!»

Стало тихо в залі, й тоді підвівся митрополит Михайло Левицький, прозваний Іродом, він вибухнув філіппікою проти Устияновича, який спровоковує роботу Собору на крамольну стезю, бо чи можна ґлорифікувати сьогодні бунтарів? Та якби вони діяли в Галичині, то їхня доля не була б аніскілечки кращою, ніж у Росії, й русинський клір перший свідчив би проти них; митрополит присоромлював голову Собору за похвальби, адресовані зляшеному Вагилевичеві, який без дозволу консисторії покинув парафію; я готовий рекомендувати його на посаду — та не професорську, а вчительську у тривіальній школі, а ще краще було б постригти ієрея Вагилевича в монастирські послушники…

Вагилевич не чекав реакції з залу, він підвівся й промовив до зібрання:

— Мені в цю мить, панове, сплив на думку один римський закон: хто входив у місто не крізь ворота, а перелазив через рів або стіну, того карали на смерть. Ви вже мене засудили до страти, хоч я ще не встиг й наблизитися ні до воріт, ні до стіни, ні до рову. Не буду цього робити — я не єдиний серед вас, який заслуговує на професорську посаду, багато більше на цьому місці міг би вдіяти Яків Головацький.

Зал заплескав: Головацький користувався високою популярністю серед руських учених,