Читати книгу - "Вода з каменю. Саксаул у пісках"

Вагилевича ж недолюблювали за його пропольські аспірації; Устиянович, повагавшись, запросив Якова до слова.

— Я згоден зайняти кафедру руської словесності, — промовив Головацький. — Це велика для мене честь… Але за однієї умови: чи не треба буде, припадком, виректися свого переконання і зрадити тій корогві, якій присягаєм не перед урядом, а перед совістю, перед Богом, перед судом роду свого. Тої барви я боюся зрадити і тої барви не скину нізащо, не продам ні за які почесті. Волів би вічно мовчати, ніж мав би зрадити стремління народне… Дякую панові Вагилевичу за високу думку про мене, хоч добре усвідомлюю, що не єсьм вищий за нього.

Вагилевич підійшов до Головацького, обняв його і вийшов з зали.

Тож свято Іванове продовжувалось, хоч його немилосердно заливала гіркота, і межові камені непорушно стояли перед ним, не випускаючи його у широкий світ крізь браму. А шукати обхідних шляхів не мав уже ні охоти, ні сили. Та найгіркіше йому було від того, що на дорозі його поступу стали саме книги, які він мав надалі право тільки пізнавати і мовчати про пізнане: в нього відібрано голос…

На другий день після засідання Собору руських учених Вагилевич пішов до праці в Оссолінеум. Знав, що не обійдеться без прикрої розмови з Августом: через поему «Гайдамаки» не втішався Шевченко любов'ю серед членів Руського Собору. Проте сподівався Іван на цивілізоване ставлення малих до великих, чей не може не визнавати росіянин Міцкевича тільки через те, що він написав антимосковські «Дзяди», не перекреслить й українець Пушкіна за його «Полтаву». Генії мають окремішнє право на своє слово — воно може бути дискутоване, але не зневажуване; генії мають право кидати виклик світові, щоб отримати відповідь на сакраментальне питання — чому? Чому сталося так, а не інакше, хто скористався з тієї чи іншої події, а хто втратив, перед якими чинниками слід застерегти людство, а до чого заохотити — на все це відповідає геній з точки зору, яка визначається не стільки авторськими симпатіями, як болем його нації, то чи ж не маємо й ми права відчути той біль, чи ми повинні отупіти від політичної анестезії?

Так готував себе Вагилевич до зустрічі з Бєльовським, він обережно натиснув клямку на дверях Августового кабінету й сторопів, побачивши у кріслі графа Юзефа: вмить зрозумів, що Дудін–Борковський прийшов на розправу, та все ще сподівався на вирозумілість Августа, проте і ту надію втратив, коли побачив, як Бєльовський різко повернувся до вікна, тільки–но Вагилевич увійшов до кімнати. Ніхто не відповів на «добридень», Іван мовчки стояв біля порога й механічно розстібав ґудзики на сурдуті, проте роздягтися не посмів; мовчанка була тяжкою і ядучою, мов дим; пан Юзеф спідлоба позирав на Вагилевича, барабанив пальцями по столі, врешті підвівся й мовив шорстко:

— Ви прийшли до праці, пане Янє? Даремно фатигувалися[143], ви більше тут не працюєте, й газета ваша закрита…

— Я сподівався, пане Юзефе, на такий результат, — відказав із зрадливим тремтінням у голосі Вагилевич. — Але скажіть мені: якби Міцкевича враз запроторили до тюрми, ви б мовчали?

Тоді обізвався Август. Не повертаючи голови від вікна, мовив:

— На твою статтю, Янє, можна б дивитися й крізь пальці, якби у ній не проглядалася ворожа до поляків тенденція. Як можна прославляти Шевченка, коли щойно відбулася русинсько–польська різня, а він… він же у «Гайдамаках» і нині настирливо закликає: «Мордуй ляха знову!»

— Але ж Шевченко в цій же поемі благає нас забути давню ворожнечу: «Болить серце, як згадаєш: старих слов'ян діти впились кров'ю, а хто винен?» Чи маєш мужність, Августе, відповісти на питання: хто ж винен?

— Хто винен?! — повернувся від вікна Август, в його очах палахкотіла ворожість, якої Вагилевич досі від Бєльовського не відчував, але ж, видно, жила, таки жила в ньому ненависть до русина, який посмів стати на боротьбу за свою свободу. — Ти питаєш, хто винен в тому, що Гонта зарізав своїх дітей? То питаю я: хто відповість за вирізані нині польські сім'ї — з дітьми, з жінками? Таж ви з природи кровожерні!

— Скажи мені, Августе, чи українці за всю свою історію вбили хоч одного поляка на польській землі?

— Нема у вас землі! — схопився Борковський. — Дякуйте Богові, що віддається вам парцеля для могильних ям!

— Вгамуйся, Юзефе… — Август винувато глянув на Івана, вражений вибухом Борковського. — Ми тут не вирішимо польсько–українського питання… Воно, зрештою, сьогодні вирішується без нас — на Ринку. Може, ти бачив: виносять з будинків меблі, перевертають вози з крамом, на площі виростають барикади, бо ніхто не повірив у конституцію міністра Піллесдорфа! Півроку минуло від її проголошення, й досі вона навіть не надрукована… Барикади виростають, чуєш? А де ви станете, на якому боці опиниться ваша Гвардія, і чи потрібна вона, коли є польська й має чітку програму боротьби?

— Не знаю, Августе… Та переконаний лише в одному: поляки й досі нічого не зробили для того, щоб русин зважився стати з вами пліч–о–пліч проти спільного ворога. А що вже говорити про польський плебс, коли ось знакомитий інтелектуал, поет милостиво відводить русинові шмат землі на цвинтарі. Нашої землі… Пане Юзефе, не прогнівайтеся, коли скажу: на такий самий шмат ви не маєте тут жодного права власності, хіба що орендуєте в нас. Ви не господарі в цьому краю, ви осадники!

— Досить! — підвів руку Бєльовський. — Наші дороги, Іване, розійшлися, і ми мусимо з тобою хоча б на якийсь час піти світом окремо. Поки не схлине накип…

— А ми ніколи й не йшли однією дорогою, Августе, — лише рівнобіжними путівцями. Йшли, поки це вдавалося… Видно, ще багато сплине часу, поки ми займемо — кожен свою окрему смугу — на спільному європейському тракті. Бувайте здорові!

…Книги не йшли до рук. Вони втискалися в стелажі й тремтіли від страху, бо вже з Ринку долинало протяжне ревище й пролунали мушкетні постріли. Біля Іванового столика стояв зігнутий пан Казимир і, немов безпомічна дитина, просив поради у Вагилевича:

— Я вже так давно стою тут, питаю вас, а ви не чуєте… Не чуєте стрілянини? А скоро станеться найстрашніше: гарматні батареї уже стоять на Високому Замку і палять, палять!.. Я знову залазив у верхнє книгосховище: ядра летять на Ринок і розриваються, гинуть там люди, а одне вже впало на Тринітарську площу… Що буде, пане Янє? Що