Читати книгу - "Аеропорт, Артур Хейлі"

виході та проґавила одну стару жінку… — Вона спинилася. — Коротше кажучи, кілька хвилин тому я зв’язалася з агентом відправлення Рейсу Два і ми разом пройшлися по пасажирській відомості та квитках. Він не пам’ятав чоловіка з дипломатом, але ми звузили пошук до п’яти імен.

— І?..

— Просто інстинктивно я подзвонила на наші стійки реєстрації, запитати, чи запам’ятали когось із тих п’яти людей. На стійках в аеропорту нічого. Але в місті один з працівників справді згадав того чоловіка — з дипломатом. Тож я знаю його ім’я; опис збігається… за всіма ознаками.

— Я все одно не розумію, що тут такого. Він же мусив десь зареєструватися. Ну і зареєструвався в місті.

— Але той агент запам’ятав його тому, — сказала Таня, — що він не мав при собі жодного багажу, окрім того маленького дипломата. І ще агент сказав, що той чоловік мав дуже знервований вигляд.

— Багато людей нервуються… — Мел несподівано затнувся. Він спохмурнів. — Без багажу! На рейс до Рима!

— Саме так. Окрім тієї валізки, яку він ніс і яку помітив інспектор Стендіш. Працівник у місті сказав, що то був дипломат.

— Але ж ніхто не відправляється в таку подорож без багажу. Це нелогічно.

— Так я й подумала. — Таня знову завагалася. — Нелогічно, хіба…

— Хіба що?

— Хіба що ти знаєш, що твій рейс ніколи не діста­неться місця призначення. Якщо ти це знаєш, тобі не потрібен багаж.

— Таню, — м’яко промовив Мел, — що ти маєш на увазі?

Вона відповіла неохоче:

— Я не знаю, тому й прийшла до тебе. Коли я про це думаю, здається, ніби то якась театральна дурниця, але…

— Кажи.

— Ну, якщо припустити, що чоловік, про якого ми говоримо, не перевозить контрабанди; принаймні так, як ми собі уявили. Якщо припустити, що він не мав багажу, був нервовий, тримав той дипломат так, що аж помітив інспектор Стендіш, тому що… якщо припустити, що в нього там не контрабанда якась… а бомба.

Їхні очі невідривно дивилися одне на одного. Мел усе обмірковував, оцінював можливості. Йому також думка, яку щойно висловила Таня, здалася дурнуватою і далекою від реальності. Однак… у минулому час від часу таке траплялося. Питання полягало ось у чому: як дізнатися, чи це справді один із таких випадків? Чим більше він обдумував це, тим більше розумів, що ситуація з чоловіком та дипломатом так легко може виявитися цілком безневинною; найімовірніше, так і є. І якщо це підтвердиться після метушні, той, хто все це почав, просто пошиється в дурні. Нормальною реакцією було б не влаштовувати ніякої катавасії; проте, коли справа стосується безпеки літака і пасажирів усередині, хіба має значення пошиття в дурні? Очевидно, що ні. З іншого боку, мусить бути серйозніша причина для рішучих дій, які потягне за собою загроза бомби на борту, ніж якась імовірність вкупі з інтуїцією. Чи є, замислився Мел, якийсь реальний спосіб знайти міцніший натяк чи підтвердження?

Наразі йому нічого не спадало на думку.

Але дещо він перевірити може. Це малоймовірно, але потрібно зробити тільки один телефонний дзвінок. Він ­гадав, що зустріч з Верноном Демерестом, яка нагадала про їхню суперечку перед комісією з питань аеропорту, наштовхнула його на це.

Вдруге за сьогодні Мел звірився зі своїм кишеньковим екстреним списком телефонних номерів. Тоді, користаючись внутрішнім телефоном аеропорту в себе на столі, набрав касу продажу страхування в головному залі. Клеркиню, що відповіла, Мел добре знав як їхню давню працівницю.

— Мардж, — сказав він, після того як назвався, — ви сьогодні багато виписали полісів на Рейс Два «Транс Америки»?

— Трішки більше, ніж зазвичай, містере Бейкерсфелд. Але то у нас з усіма рейсами; в таку погоду завжди так. На Рейс Два в нас близько десятка, і, наскільки я знаю, Банні — дівчина, що сидить біля мене, — також кілька виписала.

— Я б хотів, — сказав їй Мел, — щоб ти прочитала мені всі імена та страхові суми. — Коли він відчув, що дівчина вагається, то додав: — Якщо доведеться, я зателефоную твоєму місцевому керівникові та дістану дозвіл. Сама знаєш, що він мені не відмовить, але я хочу, щоб ти мені на слово повірила, це серйозно. Якщо ми зробимо по-моєму, це збереже час.

— Гаразд, містере Бейкерсфелд; якщо ви так кажете. Але мені знадобиться кілька хвилин, щоб зібрати поліси.

— Я почекаю.

Мел почув, як слухавку відклали, дівчина вибачилася перед кимсь на страховій касі за те, що перериває роботу. Зашурхотіли папери, тоді голос іншої дівчини поцікавився: «Щось не так?»

Прикривши мікрофон слухавки долонею, Мел запитав у Тані:

— Як його звуть — чоловіка з дипломатом?

Вона переглянула список.

— Ґерреро або, можливо, Берреро; маємо два варіанти написання. — Вона побачила, як округлилися Мелові очі. — Ініціали — Д. О.

Мел досі рукою прикривав слухавку. Він зосередився. Жінка, яку привели в кабінет пів години тому, мала прі­звище Ґерреро; він згадав, що це йому говорив лейтенант Ордвей. Поліція знайшла її, коли та блукала по терміналу. За словами Неда Ордвея, жінка була засмучена і плакала; поліція не могла нічого до пуття з неї витягнути. Мел сам хотів з нею поговорити, але не встиг. Він бачив, як вона збиралася виходити з приймальні, коли ввійшла делегація з Медоувуда. Звісно, можливо, немає ніякого зв’язку…

По телефону Мел досі чув голоси в страховій касі на тлі шуму від головного залу терміналу.