Читати книгу - "Аеропорт, Артур Хейлі"

— Таню, — тихо мовив він, — близько двадцяти хвилин тому в приймальні у мене була жінка — середнього віку, неохайно вдягнута; промокла і брудна. Думаю, вона пішла, коли з’явилися інші люди, але, можливо, вона ще в аеропорту. Якщо вона десь тут, приведи її. В будь-якому разі, якщо знайдеш, не дай їй втекти. — Таня здивувалася. Він додав: — Її звуть місіс Ґерреро.

Коли Таня покинула кабінет, клеркиня з каси страхування з’явилася на лінії.

— Маю вже всі поліси, містере Бейкерсфелд. Я зачитаю імена, ви готові?

— Так, Мардж. Уперед.

Мел слухав уважно. Коли прозвучало прізвище ближче до кінця списку, він раптово напружився. Вперше його голос зазвучав стривожено:

— Оцей поліс. Це ти виписала його?

— Ні, то один з клієнтів Банні. Я дам їй телефон.

Мел послухав ту дівчину й поставив два-три запитання. Розмова була коротка. Він обірвав зв’язок та кинувся набирати інший номер, коли повернулася Таня.

Хоча її очі ставили запитання, які він наразі ігнорував, Таня повідомила одразу ж:

— На антресольному поверсі нікого. Там унизу досі мільйони людей, але неможливо когось розпізнати. Оголосити гучним зв’язком?

— Можемо спробувати, але я на це особливих надій не покладаю. — З того, що він почув, подумав Мел, з тією жінкою, Ґерреро, нелегко було налаштувати контакт, тож мало­ймовірно, що оголошення системою гучного зв’язку чимсь допоможе. До того ж вона, можливо, вже покинула аеропорт та їде до міста. Він докоряв собі за те, що не спробував поговорити з нею раніше, як і планував, але тоді були інші справи; делегація з Медоувуда; тривога за Кіта — Мел згадав, що роздумував над тим, щоб повернутися до диспетчерської вежі… ну, це тепер почекає… а ще ж Сінді. І тільки зараз він зауважив, що вона вже пішла. Йому стало незручно.

Він потягнувся до мікрофона гучного зв’язку на столі та підсунув його до Тані.

Озвалася відповідь з номера, який він перед тим набрав, — відділку поліції аеропорту. Мел твердо заговорив:

— Мені потрібен лейтенант Ордвей. Він ще в терміналі?

— Так, сер. — Черговий знав голос Мела.

— Знайдіть його якнайшвидше; я побуду на лінії. До речі, як звали жінку на прізвище Ґерреро, яку ваші люди сього­дні підібрали? Здається, я пам’ятаю, але хочу впевнитися.

— Хвилинку, сер. Я гляну. — За мить він відповів: — Інез; Інез Ґерреро. Ми вже викликали лейтенанта біпером.

Мел знав, що лейтенант Ордвей, як і багато інших людей в аеропорту, користується кишеньковим радіоприймачем, який подає сигнал «біп», коли його викликають через щось термінове. Десь у цю мить Ордвей, без сумніву, поспішає до телефону. Мел коротко пояснив Тані, що робити, тоді увімкнув мікрофон системи гучного зв’язку, який заглушив усі інші в терміналі. Через відчинені двері до приймальні та на поверх він почув, як раптово посеред ре­чення припинилося оголошення про відправлення літака «Американ Ейрлайнз». Тільки двічі за вісім років перебування Мела на посаді генерального директора аеропорту використовували цей мікрофон та перемикач. Першого разу — який залишив глибокий відбиток у пам’яті Мела — довелося оголосити про смерть президента Кеннеді; вдруге, через рік, коли загублена дитина, плачучи, заблукала просто до Мелового кабінету. Зазвичай із загубленими дітьми працювали по-іншому, але того разу Мел сам скористався мікрофоном, щоби відшукати ошалілих батьків.

Тепер він кивнув, щоб Таня почала оголошувати, не забуваючи, що він не зовсім упевнений, для чого їм потрібна ця жінка, Інез Ґерреро, та чи взагалі щось точно не так. Але інстинкт підказував йому: щось не так; сталося щось серйозне або скоро станеться; а коли перед тобою така загадка, найрозумніше та найтерміновіше, що варто зробити, це зібрати всі можливі зачіпки, сподіваючись, що якось, з допомогою інших людей, їх можна буде зібрати докупи, аби все зрозуміти.

— Увага! — заговорила Таня чистим, невимушеним голосом, який тепер чули в кожному закутку терміналу. — Місіс Інез Ґерреро або Берреро, просимо негайно підійти до кабінету генерального директора аеропорту на адміністративному поверсі будівлі головного терміналу. Можете попросити будь-кого з представників авіакомпаній чи працівників аеропорту, щоб вас провели. Повторюю…

Клацнув телефон у Мела в руці. На лінії з’явився лейтенант Ордвей.

— Нам потрібна та жінка, — сказав йому Мел. — Та, що була тут, Ґерреро. Ми оголошуємо…

— Я знаю, — сказав Ордвей. — Чую.

— Нам вона потрібна негайно; поясню пізніше. А зараз повір мені на слово…

— Гаразд. Коли ти її востаннє бачив?

— У приймальні, коли вона була з тобою.

— Гаразд. Ще щось?

— Тільки те, що це може бути дуже важливо. Я пропоную тобі залишити все, залучи всіх своїх людей. І знайдеш ти її чи ні, піднімайся сюди якнайшвидше.

— Добре. — Знову клацнуло, коли Ордвей поклав ­слухавку.

Таня вже закінчила оголошення; вона натиснула на кноп­ку та вимкнула мікрофон. Ззовні Мел почув початок нового оголошення: «Увага, містере Лестер Мейнверинґ. Містере Мейнверинґ та всі члени його групи, негайно підій­діть до головного входу до терміналу».

«Лестер Мейнверинґ» — це кодове слово аеропорту, яке означає «поліцейський». Зазвичай таке оголошення означало, що найближчий поліцейський на посту мусить підійти до зазначеного місця. «Всі члени його групи» означало всіх поліцейських терміналу. У більшості аеропортів були схожі системи оповіщення поліції таким чином, щоби про це не знала громадськість.

Ордвей часу не гаяв. Без сумніву, він коротко викладе своїм працівникам ситуацію щодо Інез Ґерреро, коли