Читати книгу - "Вибрані романи"

слізьми. Тому що Бласіліо вже плакав більше, ніж сміявся, а його сміх віддавав плачем.

Коли настав останній Страсний тиждень, який дон Мануель провів із нами, зі всім селом, усі ми передчули кінець трагедії. Як тоді звучало оте: «Боже мій, Боже мій, нащо мене ти покинув?» — останній плач дона Мануеля перед людьми! І він повторив слова Божественного Учителя, сказані доброму злочинцеві — «усі злочинці добрі», — які наш дон Мануель мав звичку повторювати: «Ти будеш зі мною завтра в раю». І було останнє спільне причастя із нашим святим! Коли він підійшов причастити мого брата, цього разу твердою рукою, то після літургійних слів «...in vitam aetemam»[66], нахилився до нього і промовив: «Немає іншого вічного життя, окрім цього... нехай марять про вічність... про вічність у кілька років...» А коли причащав мене, то сказав: «Молися, донько моя, молися за нас»; і згодом ще щось таке надзвичайне, що я ношу в серці як найбільшу таємницю, — голосом, ніби з іншого світу, він сказав мені: «...і молися також за Господа нашого Ісуса Христа...»

Я піднялася безсила, ніби спляча. Все довкола здалося мені сном. І подумала: «Я молитимуся також за озеро і гору». А згодом: «Я, мабуть, біснувата?» І вже вдома, взявши розп’яття, з яким моя мати віддала Богові душу, і дивлячись на нього крізь сльози, пригадуючи оте «Боже мій, Боже мій, нащо мене ти покинув?» обох наших Христів — цієї землі й цього села — промовила: «...нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі, сьогодні і в годину смерті нашої, амінь». Опісля, я повернулася до того образу Скорботної Матері із серцем, пронизаним сімома мечами, що був найболючішою втіхою моєї бідної матері, й проказала: «Свята Маріє, Мати Божа, молися за нас, грішних, сьогодні і в годину смерті нашої, амінь». Тільки я це вимовила, як Вона відповіла мені: «Грішних? За нас грішних? А в чому наш гріх? У чому?» І під тягарем цього запитання я провела весь день.

А наступного навідала дона Мануеля, який уже прибрав якоїсь релігійної урочистості упадку, і запитала його:

— Пригадуєте, отче, як кілька років тому ви відповіли на моє запитання: «Про це не питай у мене, бо я необізнаний, свята Мати Церква має вчених, які зможуть відповісти?»

— Так, пригадую! І також пригадую, як сказав, що ці запитання навіює тобі диявол.

— Отож, отче, сьогодні я, біснувата, задам вам інше запитання, навіяне моїм дияволом-охоронцем.

— Запитуй.

— Учора, причащаючи мене, ви просили, щоб я молилася за всіх нас і, навіть, за...

— Гаразд, промовчи і продовжуй.

— Я прийшла додому та почала молитися і, дійшовши до «молися за нас, грішних, сьогодні і в годину смерті нашої», якийсь інтимний голос проказав мені: «Грішних? За нас грішних? У чому наш гріх?» У чому наш гріх, отче?

— У чому? — відповів він. — Про це вже сказав великий учений іспанської Католицької, Апостольської, Римської Церкви, автор «Життя — це сон»: «найбільшим злочином людини є народження». Ось у чому, доню, наш гріх: у тому, що ми народилися.

— І він вилікувався, отче?

— Іди й молися! Молися знову за нас, грішних, сьогодні і в годину смерті нашої... Так, врешті він лікується сном... урешті лікується життям... нарешті, довершується хрест народження... І, як сказав Кальдерон, добрі діла та добрий обман навіть у снах не втрачаються...

Зрештою, прийшов час його смерті. Усе село зійшлося до нього. То було його найбільше повчання. Він не хотів умирати наодинці, намарно. Він помер, проповідуючи людям, у храмі. Ще до того, як наказати перенести себе до церкви, адже через параліч він уже не міг рухатися, дон Мануель прикликав нас, Ласаро і мене, до свого дому. І там, коли ми були лише утрьох, сказав нам:

— Послухайте, турбуйтеся про цих бідних овець, які втішаються життям, які вірять у те, в що я не міг вірити. А ти, Ласаро, коли прийде твоя черга вмерти, помри, як я, як помре наша Анхела, у лоні Святої, Католицької, Апостольської, Римської Матері, у лоні Святої Матері Церкви Вальверде де Люсерна. Щоби більше ніколи не бачити, тому що закінчиться цей сон життя...

— Отче, отче! — заскиглила я.

— Не засмучуйся, Анхело, і продовжуй молитися за всіх грішних, за всіх народжених. Нехай і далі снять. Як мені хочеться спати, спати, спати без кінця, спати всю вічність і не бачити снів! Забувши про сни! Коли мене поховають, нехай це буде домовина з отих шести дощок, вирізаних із старого горіха — бідний горіх! — у тіні якого я бавився в дитинстві, коли почав снити... Тоді я вірив у вічне життя! Тобто, тепер мені здається, що тоді я вірив. Для дитини вірити — це снити. І для народу. Оті шість дощок, які я вирізав власними руками, ви знайдете їх під ліжком.

Трохи віддихавшись і оправившись, він продовжив:

— Пригадуєте, коли ми промовляли всі в один голос, із відчуттям єдності, усім народом, «Вірую» і я замовкав наприкінці. Коли ізраїльтяни дісталися кінця своєї мандрівки пустелею, Господь сказав Ааронові й Мойсееві, щоби, не вірячи, не вводили свого народу до землі обіцяної, та змусив їх зійти на Гор-гору, де Мойсей роздягнув Аарона, який помер на горі, і вийшов Мойсей із моавських степів на гору Нево, на верхів’я Пісґі, що навпроти Єрихону, а Господь дав йому побачити весь край обіцяний його народові, але сказав до нього: «Та туди ти не перейдеш!» — і впокоївся там Мойсей, і ніхто не знає гробу його. І передав провід Ісусу Навину. Я знаю, Ласаро, ти мій Ісус, і якщо зможеш зупинити сонце, то спини його, не переймайся прогресом. Як і Мойсей, я пізнав Господа, наше найвище сновидіння, лице в лице, і ти вже знаєш, що сказано в Писанні: той, хто побачить Бога в лице, хто у сні побачить очі й лице Його, той помре неминуче і назавжди. Нехай наш народ не бачить лиця Божого доти, доки живе, хоча після смерті вже не буде турбот, тому що не бачитиме нічого...

— Отче, отче, отче! — знову заскиглила я.

А він:

— Ти, Анхело, завжди молися, продовжуй молитися, щоб усі грішники снили до смерті про воскресіння тіла і вічне життя...

Коли дон Мануель мусив знову віддихатися, я очікувала наступного «хто знає?»

— А тепер, — додав він, —