Читати книгу - "Таємнича історія Біллі Міллігана"

й засмутила присвячена їй стаття в «Диспетч». Там, як завжди, скористались нагодою, щоб укотре нагадати читачам про десять його внутрішніх «я», називаючи Біллі «ґвалтівником із розщепленням особистості». Йому треба було звикати до змішаних емоцій. Хоча це нове для нього відчуття поки що збивало Біллі з пантелику, він розумів, що воно є невід’ємною частиною здорової психіки.

Цього ранку Біллі вирішив пробігтись і заразом купити пачку цигарок у готельчику, що межував із територією шпиталю. Хлопець знав, що йому не варто курити. У минулому тяга до цигарок була тільки в Аллена, та зараз йому просто необхідно було ковтнути димку. Нічого, після одужання в нього буде сила-силенна часу, щоб покинути цю звичку.

Біллі спустився сходинками з ґанку шпиталю й помітив двох чоловіків, які сиділи в авто, припаркованому навпроти входу. Він вирішив, що вони приїхали навідати когось із пацієнтів. Але коли Біллі перейшов дорогу, машина рушила з місця й проїхала повз нього. Завернувши за ріг шпиталю, Біллі знову її побачив, цього разу на вузенькій бічній доріжці.

Юнак перетнув свіжоскошене поле й попрямував до пішохідного містка, перекинутого через струмок, який був природним кордоном території шпиталю. І там Біллі вчетверте побачив те ж таки авто. Воно саме звертало на Дейрі-лейн, дорогу, що відділяла струмок від готелю. Біллі мав вийти на неї, перейшовши місток.

Коли юнак ступив на міст, вікно машини опустилось і з нього вистромилась рука з пістолетом. Хтось гаркнув:

— Міллігане!

Біллі вкляк на місці.

Його «я» розщепилось.

Рейджен крутнувся й шубовснув у струмок, і перша куля просвистіла повз. Друга також не влучила в ціль. А за нею й третя. Намацавши на дні струмка гілляку, Рейджен видерся на берег і, змахнувши нею, наче довбнею, вщент розтовк заднє скло машини, перш ніж водій встиг дати газу і вшитися.

Слов’янин іще довго не рухався з місця. Його тіпало від гніву. Там, на містку, Учитель просто взяв і завмер, слабкий і нерішучий. Якби він, Рейджен, не вискочив мерщій на сцену, всі вони вже були б покійниками.

Рейджен поволі закрокував назад до шпиталю, радячись із Артуром і Алленом, що робити далі. Доведеться все викласти лікареві Колу. Тут, у шпиталі, члени «сім’ї» є надто легкою мішенню. Будь-хто може знайти їх і спровадити на той світ, коли заманеться.

Аллен розповів лікареві Колу про те, що сталось, і переконав психіатра, що зараз вкрай важливо не позбавляти його відпусток. Як пояснив Аллен, йому потрібен безпечний прихисток за межами шпиталю, де можна пересидіти до судового слухання в Ланкастері, на якому мають вирішити, чи буде анульовано його зізнання. А після слухання він проситиме, щоб його перевели з Огайо до Кентуккі, під опіку лікарки Корнелії Вілбур.

— Головне, — сказав Артур Алленові, — щоб ніхто не довідався про за́мах. Якщо ті типи побачать, що в газетах немає про це ані слова, вони занепокояться. Боятимуться, що Біллі щось замислив.

— А письменникові розповімо? — запитав Аллен.

— Тсього ніхто знати не повинен, тілько лікар Кол, — наполіг Рейджен.

— Але ж сьогодні Учитель має зустрітися з письменником. О першій, як завжди. Думаєте, Учитель з’явиться?

— Не знаю, — відповів Артур. — Від Учителя ні слуху ні духу. Гадаю, йому соромно за те, що він так укляк на тому мосту.

— І що ж я скажу письменнику?

— Ти в нас добре язиком плешчеш, — сказав Рейджен. — Вдай, шчо ти і є Учитель.

— Письменник одразу мене розкусить.

— Не розкусить, якщо ти сам назвешся Учителем, — підказав Артур. — Він тобі повірить.

— Ти хочеш, щоб я збрехав?!

— Письменник засмутиться, почувши, що Учитель знову «розпався» і зник, адже ці двоє потоваришували. А нам аж ніяк не можна ризикувати книжкою. Все повинно йти так, як і до замаху на життя Біллі.

— Зроду б не подумав, що ти колись наказуватимеш мені брехати, — похитав головою Аллен.

— Якщо це робиться зі шляхетною метою, — сказав Артур, — щоб уберегти когось від розчарування, тоді це вже ніби й не брехня.

* * *

Але під час зустрічі письменника насторожили слова й поведінка Біллі. Юнак здавався занадто самовпевненим, хитрим і вимогливим. Він зронив, що його завжди вчили чекати найгіршого, але сподіватись на краще, однак тепер, мовляв, його сподівання зійшли на пси. Біллі не сумнівався, що його знову відішлють до в’язниці.

Письменник підозрював, що перед ним не Учитель, але не був повністю в цьому переконаним. Приїхав адвокат Біллі, Алан Ґолдзбері, і письменник відчув, що це Аллен пояснює юристові, чому він хоче скласти заповіт, залишивши все своє майно сестрі:

— У школі до мене постійно чіплявся один хуліган. Якось він хотів було мене вдарити, але стримався. Згодом я довідався, що перед тим Кеті віддала лобуряці свої останні двадцять п’ять центів, щоб той мене не займав. Я ніколи цього не забуду.

У ті вихідні Денні й Томмі малювали фреску на стіні в будинку Кеті, тоді як Аллен з тривогою в серці думав про майбутнє судове слухання в Ланкастері. Якщо рішення буде на його користь і лікар Кол пошле його до Кентуккі, лікарка Вілбур йому допоможе. Але що, як суддя Джексон його не виправдає? Що, як йому судилось решту свого життя поневірятись по божевільнях і в’язницях? Адміністрація штату регулярно надсилала йому рахунки за лікування, котре тепер коштувало Біллі понад сто доларів на день. Його хотіли довести до злиднів, залишити без копійки.

Суботньої ночі хлопець ніяк не міг заснути. Близько третьої ранку Рейджен вийшов надвір і тихенько, руками, відкотив свій мотоцикл від будинку сестри. На долину наповзав туман, і Рейдженові закортіло покататись, поки ще не розвиднілось. Він завів мотор і помчав у напрямку греблі Лоґана.

Рейджен любив туман, а надто вночі. Часто він забрідав у найгустішу, найнепрогляднішу імлу, навіть якщо для цього доводилось заглибитись у лісову гущавину чи випливти на середину озера. Тоді можна було побачити, як увесь навколишній світ просто розчиняється, зникає за білою пеленою. Третя година ночі була улюбленою порою Рейджена.

Доїхавши до горішнього краю греблі — вузького ребра, на якому ледь могло вміститись колесо мотоцикла, — хлопець вимкнув фару. Її світло тільки відбивалось би від туману й сліпило йому очі. З вимкненою фарою Рейджен міг бачити лише чорноту по обидва боки й білясту смужку греблі перед собою. Він спрямував колесо на ту смужку, точно по центру. Те, що він збирався втнути, було шаленством, одначе зараз йому конче потрібен був цей ризик. Він мусив знову відчути себе звитяжцем. Рейджен не міг жити без небезпеки. Це не обов’язково мало бути