Читати книгу - "Таємнича історія Біллі Міллігана"

щось незаконне, просто час від часу юнакові необхідний був сплеск адреналіну й відчуття подвигу.

Рейджен іще ніколи не їздив цією греблею. Він не знав, яка вона завдовжки, і в тумані не міг розгледіти, де вона закінчується. Та він розумів, що їхати треба швидко, щоб інерція не дозволила мотоциклові завалитися набік. Юнакові було лячно, але йому зараз і сам чорт не завадив би здійснити задумане.

Мотоцикл заревів мотором і помчав вузьким ребром греблі. Безпечно діставшись на протилежний бік, Рейджен розвернув залізного коня й поїхав назад тим самим шляхом. А потім він горлав і плакав од надміру почуттів, і сльози котились по його щоках, а зустрічний вітер щипав йому обличчя.

Рейджен повернувся додому геть виснажений, і йому наснилося, що його підстрелили і він помирає на мосту, бо Учитель розгубився й дозволив їх убити.

Розділ 22

(1)

У понеділок, 17 вересня, мало відбутися слухання. Приїхавши до шпиталю, письменник іще з коридору побачив Біллі. Той уже чекав на нього. За проникливою посмішкою, ясним поглядом і дружнім кивком письменник зрозумів, що перед ним Учитель. Вони міцно потисли один одному руки.

— Радий тебе бачити, — привітався письменник. — Давненько ми не зустрічались.

— Так, чимало подій сталося за цей час.

— Давай-но побалакаємо віч-на-віч, доки не прийшли Ґолдзбері й Томпсон.

Вони зайшли до невеличкої кімнати для нарад, і Учитель розповів письменникові про замах, повторне розщеплення особистості й про спортивне авто, яке винайняв Аллен, аби тієї ж миті, як суддя анулює його зізнання, чкурнути до Лексинґтона, під нагляд лікарки Вілбур.

— А хто розмовляв зі мною весь цей місяць, вдаючи з себе Учителя?

— Аллен, — зізнався хлопець. — Ви вже вибачте. Артур сказав, що ви засмутитесь, почувши про чергове розщеплення. Дивно, бо зазвичай Артурові байдуже до чужих почуттів. Гадаю, холодна тверезість дещо зрадила йому від того, що в нього стріляли.

Учитель і письменник спілкувались, аж поки прибули Ґолдзбері й Томпсон. Після цього вони всі гуртом поїхали до Ланкастера, де розташовувалась будівля суду округу Ферфілд.

Ґолдзбері й Томпсон представили в суді письмові свідчення, що їх дали під присягою психіатри Джордж Гардинґ, Корнелія Вілбур, Стелла Каролін і Девід Кол, а також психолог Дороті Тернер. Як вони одностайно стверджували, «існують вагомі підстави вважати», що на час скоєння пограбувань у придорожніх зонах відпочинку й нальоту на аптеку «Ґрей Драґстор» (у грудні 1974 року і в січні 1975 року відповідно) Біллі вже страждав на таку психічну недугу, як синдром множинної особистості. Психіатри сходились на тому, що підсудний, імовірно, не міг у ту пору адекватно співпрацювати зі своїм адвокатом, Джорджем Келлнером, і захищатись у суді.

Прокурор округу Ферфілд, пан Льюз, викликав тільки лікаря Гарольда Т. Брауна, котрий засвідчив, що лікував Біллі, коли тому було п’ятнадцять, і на три місяці помістив хлопця до Головного шпиталю Огайо, що в Колумбусі. Лікар сказав, що у світлі нових відкриттів у психіатрії змінив би поставлений тоді діагноз «істеричний невроз пасивно-агресивного типу» на «дисоціативний розлад із можливим розщепленням особистості». Проте Браун також заявив, що їздив на прохання прокурора до Афін і спілкувався з Біллі. Під час їхньої бесіди Біллі Мілліган, здавалось, добре усвідомлював, які вчинки скоїв у минулому. Браун сказав, що насправді в Міллігана може й не бути синдрому множинної особистості, оскільки вважається, що такі хворі навіть не підозрюють, чим займаються їхні альтер-его.

Покидаючи залу суду, Ґолдзбері й Томпсон були налаштовані оптимістично, тому Біллі теж був у піднесеному настрої. Він не сумнівався, що в очах судді Джексона свідчення чотирьох дуже шанованих психіатрів і психолога матимуть більшу вагу, ніж слова лікаря Брауна.

Суддя сказав якомусь журналістові, що оголосить свій вердикт не пізніш як за два тижні.

Зваживши на нервове збудження, в якому Біллі перебував, відколи повернувся з Ланкастера, і знаючи, що юнак боїться нового замаху на своє життя, лікар Кол 18 вересня відіслав його у відпустку. Біллі розумів: у будинку сестри він буде такою ж легкою мішенню, як і в шпиталі. Тому було вирішено, що він поїде до сусіднього містечка, Нельсонвіля, де зупиниться в мотелі «Долина Гокінґа». Він прихопить із собою мольберт, фарби й полотно і спокійно малюватиме.

У вівторок Біллі зареєструвався в мотелі під вигаданим іменем і спробував розслабитись, але напруження було надто великим. Малюючи, він почув голоси. Обшукавши кімнату й передпокій, хлопець вирішив, що голоси лунають у нього в голові. Мабуть, говорять його ж таки внутрішні «я».

Він намагався їх не слухати, зосереджено кладучи мазки на полотно, проте голоси не вгавали. Теревенили не Рейджен із Артуром — тих двох він одразу впізнав би за акцентами. Напевно, це були небажані персони. Біллі запитав себе, що це з ним діється. Він не міг працювати, не міг спати й боявся поїхати до Кеті чи назад до Афін.

У середу він зателефонував Майкові Рупу й попросив того приїхати. Прибувши до мотелю, Руп побачив, що Біллі страшенно знервований, і зв’язався з лікарем Колом.

— У тебе сьогодні все одно нічне чергування, — сказав психіатр. — Залишайся з ним, а завтра забереш його до шпиталю.

У присутності Майка Рупа Біллі заспокоївся. Вони трохи випили в барі, і Біллі розповів медбратові, що дуже сподівається потрапити до лікарки, котра працювала з Сивілою.

— Я на декілька тижнів ляжу до шпиталю, а тоді, можливо, лікарка Вілбур погодиться, щоб я винайняв квартиру й жив окремо. Я вважаю, що впораюсь, адже навіть у скрутних ситуаціях я можу про себе подбати. Потім я почну лікуватись і виконуватиму всі її рекомендації.

Руп слухав, як Біллі розповідає про свої плани на майбутнє та про нове життя, яке чекає на нього, якщо суддя Джексон дозволить йому почати все з чистого аркуша.

Молодики пробалакали всю ніч і полягали спати аж під ранок. У четвер, після пізнього сніданку, вони вирушили назад до Афін.

Повернувшись до шпиталю, Біллі вмостився в загальній залі й замислився про те, що, хоч до якої б справи він тепер взявся, в нього нічого не виходить. Юнак почувався нікчемним телепнем, бо швидко втрачав усе, що дісталось йому від інших особистостей: інтелект Артура, силу Рейджена, красномовність Аллена, вміння Томмі вправлятися з електронікою. Біллі ловив себе на тому, що стає дедалі тупішим. Він так себе накрутив, що ним повністю заволоділи пригнічення та страх. Звуки різали вухо, кольори стали нестерпно яскравими. Біллі захотів чкурнути до своєї палати, грюкнути дверима й кричати, кричати, кричати…

Наступного дня Ванда Панкейк закінчувала свій обід у кафетерії, коли раптом