Читати книгу - "Сповідь відьом. Тінь ночі"

Відьми розклали ті гілочки так, що вони з’єдналися, утворивши п’ятикутник — п’ятикутну відьмацьку зірку.

Ми з Гуді Альсоп зайняли місця в центрі кола. Хоча його межі й не були видимими, це мало змінитися, коли відьми займуть належні їм місця. А коли вони зробили це, Кетрін промимрила заклинання, і від відьми до відьми вирушила вогняна лінія, утворивши коло.

У його центрі почувся сплеск енергії. Гуді Альсоп застерегла мене, що те, що ми робимо цього вечора, будить давню магію і викликає її. Невдовзі потужну хвилю енергії змінило дещо інше. Воно лоскотало й легенько потріскувало, наче тисяча відьомських поглядів.

— Озирнися довкола себе своїм відьминим оком, — звернулася до мене Гуді Альсоп, — і скажи, що ти бачиш.

Коли розкрилося моє третє око, я була майже впевнена, що побачу, як навколишнє повітря немов ожило і кожна часточка його буде заряджена потенційною можливістю. Натомість кімната наповнилася волоконцями магії.

— Ниточки, — сказала я. — Таке враження, що увесь світ є не чим іншим, як гобеленом.

Гуді Альсоп кивнула.

— Бути ткалею — це значить бути прив’язаною до навколишнього світу і бачити його у вигляді пасом та відтінків кольору. Одні зв’язки сковують твою магію, інші загнуздують силу, що тече в твоїй крові, поєднуючи її з чотирма стихіями та великими таємницями, які за ними криються.

— Але я не знаю, як їх розрізнити. — Сотні волокнин торкалися моїх спідниць та корсажа.

— Невдовзі ти їх випробуєш, як пташка випробовує свої крила, і розкриєш ті секрети, які вони для тебе зберігають. А наразі ми їх усі повідрізаємо, щоб вони мали змогу повернутися до тебе незв’язаними. Коли я різатиму ці нитки, ти мусиш уникати спокуси вхопити енергію, яка вирує довкола тебе. Бо через те, що ти ткаля, тобі захочеться полагодити те, що є розрізаним. Зроби так, щоб думки твої були вільними, а розум — незайнятим. Дозволь енергії діяти на свій розсуд.

Гуді Альсоп відпустила мою руку і почала ткати своє заклинання, видаючи при цьому звуки, які не були схожі на мову, але все одно щось дивовижно мені нагадували. Із кожним вимовленим звуком я бачила, як ниті відпадали від мене, звиваючись і скручуючись у кільця. Мої вуха наповнилися ревінням. Мої руки зреагували на цей звук так, наче то була команда, і почали підніматися догори й розходитися в протилежні сторони, аж поки я не застигла в Т-подібній позі, в якій колись застав мене Метью біля будинку Бішопів, коли я витягувала воду з-під старого садка Сари.

Магічні пасма — всі ці ниті енергії, яку я могла запозичити, але не володіти нею — поповзли до мене так, наче вони були залізними волокнинками, а я — магнітом. Коли вони завмерли в моїх долонях, я відчула бажання стиснути над ними свої пальці. Це бажання було дуже сильним, як і передбачила Гуді Альсоп, але я переборола його і дозволила нитям ковзнути моїми долонями, мов сатинові стрічки з тих історій, які розповідала мені в дитинстві моя мати.

Наразі все відбувалося так, як і розповідала мені Гуді Альсоп. Але ніхто не міг передбачити, що трапиться, коли мої здібності наберуть обрисів, і тому відьми у колі напружилися й зібралися з силами, готуючись до зустрічі з невідомим. Гуді Альсоп попереджала мене, що не кожній ткалі вдавалося окреслити у своєму вступному заклинанні фамільяр, тому мені не слід розраховувати на те, що він неодмінно з’явиться. Але впродовж останніх кількох місяців життя навчило мене, що коли справа стосується мене, то неочікуване запросто може трапитися.

Ревіння посилилося, а повітря заворушилося. Прямо над моєю головою повиснув, обертаючись, клубок енергії. Він висмоктував енергію з приміщення, але безперервно вливався у власний центр, немов у чорну діру. Забачивши таку запаморочливу й бентежну картину, моє відьмине око закрилося.

У центрі бурі щось запульсувало. А потім відділилося і набуло примарної форми. Щойно це сталося, як Гуді Альсоп замовкла. Вона кинула на мене останній довгий погляд, а потім пішла, залишивши в центрі кола саму.

Почулося шурхотіння крил, удар укритого гостряками хвоста. Гарячий і вологий подих торкнувся моєї щоки. У повітрі зависла прозора істота з рептильною головою дракона. Її сяйні крила зачепили бруси даху, і привиди, що там зачаїлися, кинулися навтьоки, шукаючи іншого притулку. Істота мала лишень дві лапи, і пазурі на них виглядали так само смертельно небезпечними, як і гостряки на довгому хвості.

— Скільки лап у цієї істоти? — гукнула Марджорі, не в змозі чітко все бачити зі свого місця. — Це що, просто дракон?

Просто дракон?

— Це вогнедишний дракон, — зачудовано констатувала Кетрін. Вона підняла руки, готова накинути захисне заклинання, якщо потвора вирішить напасти. Елізабет Джексон теж підняла руки.

— Стривайте! — скрикнула Гуді Альсоп, перериваючи свою магію. — Діана ще ж не закінчила ткати. Можливо, вона зможе якимось чином приручити потвору.

«Приручити?» Я поглянула на Гуді Альсоп, не вірячи своїм вухам. Я навіть не знала достеменно — дракон цілком матеріальний чи просто привид? Він здавався реальним, але я чомусь могла крізь нього бачити.

— Я не знаю, що робити, — відповіла я, відчуваючи, як мене починає охоплювати паніка. Із кожним помахом драконових крил у кімнату сипалися іскри та краплини вогню.

— Декотрі заклинання починаються з ідеї, а інші — з запитання. Є багато способів згадати про те, що станеться, потім: зав’язати вузлик, скрутити мотузку або ж викувати ланцюг на кшталт того, яким ти з’єднала себе з вером, — сказала Гуді Альсоп тихим заспокійливим голосом. — Дозволь енергії вільно рухатися крізь тебе.

Вогнедишний дракон роздратовано заревів, простягаючи до мене свої лапи. Що йому треба? Шукає можливості схопити мене й понести геть із будинку? Чи зручного місця, щоб сісти і дати перепочинок своїм крилам?

Долівка піді мною заскрипіла.

— Відійди! — скрикнула Марджорі.

Я відійшла якраз вчасно. Наступної миті з того місця, де я щойно стояла, вистрибнуло дерево. Його стовбур рвучко пішов угору, розгалузився на дві товсті гілки, а потім почав розгалужуватися далі. На кінцях пагонів з’явилися зелені листки, потім — білі квіти і, насамкінець, червоні ягоди. Буквально через кілька секунд я вже стояла під великим деревом, яке одночасно квітло й плодоносило.

Вогнедишний дракон ухопився лапами за гілку на самісінькому вершечку дерева. На якусь мить здалося, що там він і залишиться. Та гілка під ним заскрипіла й тріснула. Дракон знову злетів у повітря, тримаючи в пазурах зламану гілку,