Читати книгу - "Пастка"

Цей квартал, з якого тепер відкривався вільний простір, ставав таким гарним, що Жервезі було соромно жити в ньому. Маджентський бульвар, що виходив із серця Парижа, і бульвар Орнано, що тягнувся ген за місто, перетнули його біля колишньої застави, зруйнувавши купу хатин. По боках від цих широких проспектів зі свіжим тиньком на будинках лишалися вулиці Фобур-Пусоньє та Пуасоньєр з обрубаними, скаліченими, покрученими, мов якісь жахливі кишки, кінцями, що розходилися навсібіч. Уже давно, відколи зруйнували мур застави, кільцеві бульвари розширили, проклавши бічні шосе та променад для пішоходів, уздовж якого висадили чотири ряди молоденьких платанів. Нескінченні вулиці, що кишіли людьми й тонули в хаосі будівель, тягнулися далеко до небокраю, де виходили на величезну площу — перехрестя. Але серед високих нових будинків ще стояло чимало перехняблених халуп; поміж фасадами, прикрашеними ліпниною, зяяли чорні прогалини виламаних дверей і вікон, що скидалися на діромахи в якомусь ганчір’ї. Під щодалі більшими розкошами Парижа конали передміські злидні, споганюючи цю будову нового міста, що зводилося так поквапливо.

Загубившись серед юрби на просторому тротуарі під молодими платанами, Жервеза відчула себе самотньою й покинутою. На цих широких проспектах, на всьому цьому видноколі порожнеча в її шлунку відчувалася ще більше. Подумати лишень: у цьому потоці людей — хоч серед них були й досить заможні, — жодна християнська душа не поспівчуває її нестерпному становищу й не тицьне в руку десять су! Так, місто було надзвичайно велике й надзвичайно гарне; в голові у Жервези паморочилось, а ноги підламувались під цим безмежним полотнищем сірого неба, напнутим над широким простором. Сутінки набули брудно-жовтої барви, такої характерної для паризьких околиць, що навіює бажання померти тієї ж миті, — таким бридким видається вуличне життя. Світло помалу тьмяніло, далеч зникала в каламутній імлі. Жервеза, страшенно стомлена, потрапила у потік робітників, що поверталися додому. Цієї години дами в капелюшках і гарно вбрані добродії, що жили в нових будинках, тонули серед люду, у безконечних процесіях чоловіків і жінок, блідих від затхлого повітря майстерень. З Маджентського бульвару й вулиці Фобур-Пуасоньєр вливалися цілі гурти задиханих від крутого підйому людей. У трохи стишеному гуркоті омнібусів і фіакрів, серед бідок, хур, биндюгів, що чвалом летіли впорожні додому, дедалі ширші потоки блуз і роб затоплювали бруківку. Поверталися рознощики з заплічними носилками. Двоє робітників наддавали ходи, сягнисто крокуючи один обік другого, голосно розмовляли й жестикулювали, не дивлячись одне на одного; інші поодинці, у пальтах і кашкетах, простували скраю тротуару, похиливши голови; ще інші з’являлися купками по п’ятеро-шестеро і йшли валкою, не перемовляючись ані словом, заклавши руки до кишень, з потьмянілими очима. Декотрі тримали в зубах згаслі люльки. Мулярі в найнятому на чотирьох фіакрі, на даху якого торохтіли їхні ночви, проїжджали повз, виставляючи у віконця свої білі від вапна обличчя. Малярі метляли відерцями з фарбою; якийсь бляхар ніс довгу драбину, якою ледь не вибирав людям очі; а спізнілий водопровідник зі скринькою на спині вигравав на своїй маленькій трубі пісеньку про доброго короля Дагоберта — журний мотив серед сумовитих сутінків. О! Ця тужлива музика, що ніби супроводжувала тупотіння отари людей, що волочилися геть знесилені! Ще один день позаду. Їй-богу, дні тривали дуже довго й повторювалися надто часто. Заледве встигаєш натоптатися й передрімати, — і вже розвиднилося, і знову треба надягати свій нуждарський хомут. Однак веселі хлопці посвистували, тупотіли закаблуками, жваво бігли, чуючи в повітрі запах вечері. Жервеза загубилася серед цього виру, і їй було байдуже, що її штовхали, зачіпали ліктями праворуч і ліворуч, збивали з ніг, адже чоловікам ніколи дбати про галантність, коли вони падають від утоми й коли їх жене голод.

Раптом, підвівши голову, прачка побачила перед собою колишній готельчик «Бонкер». Невеличкий будинок, де якийсь час була підозріла кав’ярня, що її закрила поліція, стояв порожній: віконниці заліплено афішами, ліхтар розбито, згори донизу будівля гнила й розсипалася, бридкі бордові стіни бралися пліснявою. Наче нічого й не змінилося навколо. Продавці паперу й тютюну нікуди не ділися. Позаду, над низькими спорудами, все ще можна було помітити облуплені фасади шестиповерхових будинків, великі нерівні обриси яких пнулися вгору. Не було тепер тільки танцювальної зали «Ґран-Балкон»; у приміщенні з десятьма осяйними вікнами нещодавно встановили цукрорізки, свист яких ні на мить не стихав. Саме тут, у цьому пошарпаному готельчику «Бонкер», почалося це все трикляте життя. Вона все стояла, дивилася на вікно на другому поверсі, з якого звисала відірвана віконниця, і згадувала юність із Лантьє, їхні перші перепалки, те, як підло він її кинув. Дарма, тоді вона була молода, з плином часу це все здавалося їй пустощами. Боже мій, відтоді минуло тільки двадцять років! А тепер от вона скочувалася на панель. Враз від вигляду готельчика їй стало зле, і вона пішла бульваром далі, в бік Монмартру.

Заходила ніч, але на купах піску між лавками ще гралася дітвора. Потік людей не припинявся, робітниці проходили підтюпцем, квапилися надолужити час, згаяний перед вітринами; одна висока дівчина спинилася, лишивши свою руку в руці хлопця, що проводив її додому; інші, прощаючись, домовлялися зустрітися ввечері в «Залі шалених танців» або у «Чорній кулі». Між гуртами перехожих траплялися й надомники, що несли під пахвами згорнуте вбрання. Одного пічника, що запрігся в шорки й тягнув візок, повен будівельного сміття, мало не розчавив омнібус. Тим часом у вже не такому щільному натовпі пробігали простоволосі жінки, які, розтопивши дома печі, поспішали по продукти, щоб лаштувати вечерю; вони штовхалися, кидалися до пекарень і ковбасень, летом летіли назад з харчами в руках. Були там і маленькі восьмирічні дівчатка, яких послали скупитися, що йшли попри крамниці, притискаючи до грудей довгі чотирифунтові хлібини завбільшки з них самих, немов то були гарні жовті ляльки, застигаючи хвилин на п’ять перед вітринами з малюнками й притуливши до щоки ті великі хлібини. Потім потік вичерпався, натовп порідшав, робочий люд повернувся додому, і в палахкотливому світлі газових ліхтарів починалася глуха товкотнеча лінощів і гульби, що прокидалися після завершення трудового дня.

Що ж, Жервеза теж відбула своє! Вона була втомлена дужче за всіх цих трударів, що допіру сколихнули її своєю ходою. Можна було лягати додолу й здихати, бо її праці ніхто більше не хотів, і вона вже достатньо настраждалася за своє життя, щоб сказати: «Чия черга? Я своє вже відспівала!» Настала година, коли всі сідали до вечері. Це справді був кінець: ґніт сонця погас, ніч буде довгою. Господи Боже! Зручненько вмоститися й