Читати книгу - "Пастка"

181
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 129 130 131 ... 139
Перейти на сторінку:
більше не вставати, знаючи, що більше не потрібно працювати й що тепер довіку битимеш байдики, — ось чого хочеться після двадцяти років тарування! Спазми стискали їй шлунок, і вона мимоволі згадувала свята, гостини й веселощі, що були в її житті. Особливо одного разу, у четвер, у дні Великого посту, коли стояв собачий холод, — добряче ж вона тоді побенкетувала. У ті часи вона була гожа, білява й свіжа. У пральні на Новій вулиці її обрали королевою, незважаючи на її кульгавість. Тоді вони роз’їжджали бульварами на прикрашених зеленню екіпажах поміж благородного люду, що не зводив з неї очей. Пани надівали свої пенсне, ніби там їхала справжня королева. Потім увечері всі досхочу наїлися й напилися, а витанцьовували, поки й на світ зайнялося. Королева! Так, вона була справжньою королевою! З короною і перев’язом, протягом двадцяти чотирьох години — стрілка годинника аж двічі оббігла циферблат! А тепер, обважніла, зморена голодом, вона брела, втупившись у землю, немовби намагалася відшукати той рівчак, куди вона впустила свою страчену велич.

Жервеза знову підвела очі. Вона опинилася навпроти боєнь, що їх тепер зносили; за поруйнованим фасадом показувалися похмурі смердючі дворища, все ще вогкі від крові. Далі, спустившись бульваром униз, вона побачила лікарню Ларібуазьєр, її високу сіру стіну, над якою віялом розгорталися похмурі крила корпусів, пронизані рівними рядами вікон; були в цій стіні одні двері, що жахали весь квартал — двері трупарні, міцні, дубові, без жодної тріщинки, суворі й мовчазні, як надгробний камінь. Тікаючи звідти, Жервеза рушила далі й вийшла до залізничного моста. За високими парапетами з товстого клепаного листового заліза колій видно не було; на яскраво освітленому горизонті Парижа вона розпізнавала тільки широкі контури вокзалу, розлогий дах, чорний від вугільного пилу; в цьому величезному світлому просторищі вона чула свистки паротягів, ритмічне здригання поворотних кругів, усю приховану натужну працю. Потім з вокзалу вирушив поїзд, який наближався з важким віддихом і дедалі гучнішим гуркотом. Вона його не бачила, помітила лише білий слід, клуб диму, що раптом здійнявся над парапетом і розвіявся. Але міст задрижав, і Жервеза теж затремтіла, бо їй здалося, що той потяг, який мчав на всіх парах, забирає і її з собою. Вона обернулася, щоб провести поглядом невидимий паротяг, гуркіт якого затихав удалині. Їй здалося, що в тому боці вона бачить село, чисте небо, ген аж у кінці цієї просіки з високими будинками праворуч і ліворуч, самітними, безладно розкиданими, що світили своїми фасадами, непотинькованими стінами з намальованими велетенськими рекламами, замащені тієї жовтуватою барвою, яка з’являлася від сажі з паровозів. Ох! Якби ж то можна було взяти й поїхати геть, подалі від цих нужденних і страдницьких будинків! Можливо, вона почала б нове життя. Потім вона обернулася й почала бездумно читати оголошення, приліплені до парапету. Були вони найрізноманітніших кольорів. В одному невеличкому, написаному на гарному блакитному папері, обіцяли п’ятдесят франків винагороди тому, хто знайде і приведе зниклого собаку. Оце, напевно, любили ту тварину!

Жервеза помалу пішла далі. У похмурому густому тумані, що спадав на землю, загорялися газові ріжки; і всі ці довгі проспекти, що помалу зникли в чорному мороці, виринали з пітьми, іскрилися, ставали ще довшими й пронизували ніч аж до темряви на небокраї. Ніби могутній вітер війнув кварталом і роздмухав вервечки дрібненьких вогників під неосяжним безмісячним небом. Була саме та пора, коли з одного кінця бульварів до другого весело загорялися вікна винарень, танцювальних зал та корчомок, радіючи першим тостам та першому танцю. Сьогодні видали платню за пів місяця, тож вулиці заповнювали натовпи охочих пуститися в загул. У повітрі пахло гульбою, гульбою без краю, але поки що пристойною, адже всі тільки починали розігріватися. По харчівнях напихалися як не в себе; в освітлених вікнах було видно, як люди їли й сміялися з повним ротом, не завдаючи собі клопоту спочатку прожувати шматок. По винарнях уже порозсідалися п’яниці, які горлопанили й вимахували руками. Здіймався несамовитий ґвалт, гамір верескливих і густих голосів посеред безперервного тупотіння ніг на тротуарі. «Слухай! Ти йдеш перекусити?.. Ходімо, лежню! Я ставлю пляшку вина... Диви! Ось і Поліна! Ну й ну! Оце нарегочемося!» Двері раз по раз ляскали, і зсередини на вулицю вихоплювалися аромати вина й згуки корнета. Перед «Пасткою» дядька Коломба, що світилася, немов церква в день великої меси, стояла черга, і — хай йому грець! — там наче й справді відбувалась якась церемонія, бо славні хлопці, товариші по чарці, надимаючи щоки та випинаючи свої пуза, виспівували з таким самим виразом облич, що й в півчих у церкві. Усі, звісно, святкували день святої Платні — дуже любої для всіх святої, яка, напевно, завідує касою в раю. Дрібні рантьє, які прогулювалися з дружинами, побачивши, з яким запалом починався вечір, хитали головами й повторювали, що цієї ночі в Парижі буде достобіса п’яних чоловіків. А на весь цей людський тлум опускалася дуже темна, похмура й крижана ніч, пронизана лише рядами бульварних вогнів, що тягнулися навсібіч.

Ставши перед «Пасткою», Жервеза міркувала, що, якби мала два су, зайшла б і випила чарчину. Можливо, крапля алкоголю перебила б їй голод. Ох, скільки тих чарочок вона свого часу перепила! Все-таки це діло здавалось їй досить приємним. І здалеку, спостерігаючи за машиною для споювання, відчуваючи, що з неї брало початок її нещастя, вона мріяла про те, щоб того дня, коли в неї будуть гроші, впитися до смерті. Але холодний вітер овіяв їй волосся, і вона побачила, що настала чорна ніч. Значить, надходила слушна година. Тепер треба було набратися сміливості й показати себе привабливою, якщо їй не хотілося здохнути посеред бучної всерадості. Тим паче, що від споглядання того, як набивали черево інші, її власне аж ніяк не насичувалося. Жервеза стишила крок і роззирнулася довкола. Під деревами темрява була ще густіша. Перехожих було мало, хіба що хтось поспіхом переходив бульвар. І на цьому широкому тротуарі, темному й пустельному, де згасав відгомін веселощів із сусідніх вулиць, стояли й чекали жінки. Довгими хвилинами вони нерухомо й терпляче стояли, випроставшись, як хирляві платани; потім повільно рушали з місця, човгали своїми шкарбанами по промерзлій землі, робили з десяток кроків і знову спинялись як укопані. Була серед них одна дуже опасиста, з тоненькими, як лапки у комах, ногами й руками; її тіло випиналося й погойдувалося в якійсь чорній шовковій шматині, голова запнута жовтою хусткою. Інша, висока, сухоребра, простоволоса, підперезана фартухом, наче покоївка. Були

1 ... 129 130 131 ... 139
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пастка», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Пастка"