Читати книгу - "Норвезькі народні казки"

матусю, — привітався чоловік.

— Добрий вечір, — відповіла вона. — Мене вже сто років ніхто не звав матусею.

— Можна мені переночувати у вас? — запитав чоловік.

— Ні, не можна, — сказала стара.

Але чоловік витяг харчі, сам попоїв і пригостив стару. Вона зраділа і пустила його переночувати. Побачив чоловік, що жінка подобрішала, й запитав її про Вітробородого.

— Ні, я про нього нічого не чула, — сказала вона. — Але мені кориться вся риба навколо, може, котрась і знає про нього.

Жінка засурмила в ріжок, скликала всю рибу, та хоч скільки питала, жодна не чула про Вітробородого.

— У нас є ще одна сестра, — сказала жінка, — може, вона щось знає. До неї звідси шістсот миль, але я позичу тобі свої лижі, і ти доберешся туди сьогодні ж таки ввечері.

Чоловік поїхав і справді до вечора був уже в третьої старої. Та саме стояла біля вогнища в хатині і згрібала жар носом, такий він у неї був довгий.

— Добрий вечір матусю, — привітався чоловік.

— Добрий вечір, синку, — відповіла стара. — Мене вже сто років ніхто не звав матусею.

— Можна мені переночувати у вас? — запитав чоловік.

— Ні, не можна, — сказала стара.

Але чоловік витяг харчі, сам попоїв і пригостив стару. Вона зраділа й пустила чоловіка переночувати. Побачив він, що жінка подобрішала, й запитав її про Вітробородого.

— Ні, сама я нічого не чула про нього, — сказала вона. — Але мені коряться всі навколишні птахи, я зараз скличу їх і спитаю, може, котрийсь щось знає.

Стара засурмила в ріжок, птахи злетілися, та жоден із них не чув про Вітробородого. Не було серед птахів тільки орла. Невдовзі й він з’явився і відповів старій, що прилетів просто від нього.

— Коли так, — сказала стара, — то донеси до Вітробородого цього чоловіка, бо він його шукає.

— Донесу, але не зараз, — відповів орел, — спершу мені треба трохи попоїсти й відпочити до ранку, я стомився після довгої дороги й не долечу так далеко.

Коли орел наївся й відпочив, стара висмикнула в нього з хвоста перо, а на те місце посадовила чоловіка. Орел відразу знявся й полетів, але добулися вони до Вітробородого аж опівночі, так до нього було далеко. Коли вони долетіли, орел сказав:

— Ті, що лежать біля дверей, — усі неживі, ти на них не зважай. А ті, що всередині, міцно сплять, їх не добудишся. Підійди до столу й візьми три шматки хліба. А коли почуєш, що хтось хропе, висмикни в нього з голови три волосини, і він не прокинеться.

Чоловік зробив так, як йому порадив орел: узяв зі столу три шматки хліба, а тоді висмикнув у Вітробородого волосину.

— Ох, — застогнав той, але не прокинувся.

Тоді чоловік висмикнув ще одну волосину, і Вітробородий знов застогнав. Та коли він висмикнув третю волосину, Вітробородий так заревів, що стіни затремтіли, а однаково не прокинувся.

Потім орел навчив чоловіка, що йому робити далі, і той послухався: пішов до дверей стайні, наткнувся на великий камінь і підняв його. Під каменем лежало три дощечки, і він теж узяв їх. Тоді штовхнув двері, і вони відразу подалися. Він кинув додолу шматки хліба, вибіг заєць і з’їв їх. Він узяв і зайця. Потім орел звелів йому висмикнути три пір’їни в нього з хвоста, а на те місце примостити зайця, камінь і дощечки та сісти самому. Так чоловік і зробив. Тоді орел піднявся й полетів.

Летів він, летів, притомився й сів на скелю трохи відпочити. І питає чоловіка:

— Ти нічого не бачиш?

— Бачу, за нами летить зграя ворон, — відповів чоловік.

— То полетимо ще трохи, — сказав орел і піднявся вгору.

А за якийсь час знов питає:

— А тепер ти нічого не бачиш?

— Бачу, ворони доганяють нас, — відповів чоловік.

— Кинь ті три волосини, що ти висмикнув з голови Вітробородого, — сказав орел.

Чоловік кинув волосини, вони миттю обернулися в зграю круків і прогнали ворон.

Орел полетів далі. Летів він летів, притомився і знов сів на скелю трохи відпочити.

— Ти нічого не бачиш? — запитав він чоловіка.

— Та я не певен, — відповів той, — але мені здається, наче хтось далеко женеться за нами.

— То полетимо ще трохи, — сказав орел.

А за якийсь час знов питає:

— А тепер ти щось бачиш?

— Так, тепер він уже близько, — сказав чоловік.

— Кинь додолу ті дощечки, що лежали під каменем біля дверей стайні, — звелів орел.

Чоловік кинув дощечки, і з них відразу виріс високий, густий ліс. Довелось Вітробородому вертатись додому по сокиру, щоб прорубати собі дорогу. А орел полетів далі. Та скоро він притомився і сів трохи відпочити на сосну.

— Ти нічого не бачиш? — спитав він чоловіка.

— Та я не певен, — відповів чоловік, — але мені здається, що ген далеко щось мріє.

— То полетимо ще трохи, — сказав орел і знявся вгору.

За якийсь час орел знов запитав:

— А тепер ти нічого не бачиш?

— Бачу, тепер він зовсім близько, — відповів чоловік.

— Кинь додолу той камінь, що ти взяв перед стайнею Вітробородого, — сказав орел.

Чоловік кинув камінь, і з нього зробилася висока гора. Почав Вітробородий пробиватися крізь неї, добувся до середини гори і зламав собі ногу. Довелось йому повернутись назад.

А орел тим часом доніс додому чоловіка й зайця. А вдома заєць обернувся в його сина Ганса.

Коли настав ярмарок, хлопець перекинувся в буланого коня й попросив батька повести його на продаж.

— Коли хтось прийде купувати мене, скажете, що продаєте за сто талярів. Але потім не забудьте скинути з мене вуздечку, а то я ніколи не звільнюся від Вітробородого, бо то він прийде мене купувати, — сказав син.

Так воно й вийшло. З’явився покупець і почав прицінюватись до коня. Коли вони сторгувалися й чоловік отримав свої сто талярів, покупець захотів узяти й вуздечку.

— Ні, ми так не домовлялися, — сказав Гансів батько. — Вуздечки я вам не віддам, бо в мене ще є коні.

І кожен пішов своєю дорогою. Але не зайшли далеко, як кінь обернувся в Ганса, і коли батько повернувся додому, хлопець уже сидів на ослінчику біля груби.

Другого разу син перекинувся в гнідого коня і загадав батькові повести його на ярмарок.

— Коли хтось прийде купувати мене, заправте двісті талярів. Він заплатить їх і ще й пригостить вас. Та хоч би скільки він пригощав вас, не забудьте зняти з мене вуздечку, а то більше ніколи мене не побачите.

Так воно й вийшло. Батько отримав за коня двісті талярів, а