Читати книгу - "Норвезькі народні казки"

коли вони прощалися з покупцем, не забув зняти вуздечку. А покупець недовго проїхав, як кінь обернувся в хлопця, і коли батько вернувся додому, Ганс уже сидів на ослінчику біля груби.

Третього разу було те саме. Хлопець перекинувся у великого вороного коня і сказав батькові, що покупець дасть за нього триста талярів, але хоч би що батько робив, нехай не забуде зняти з нього вуздечку, а то він ніколи не спекається Вітробородого.

— Добре, — пообіцяв батько.

На ярмарку він отримав за коня триста талярів, але Вітробородий так щедро пригостив його, що він забув про все на світі. І Вітробородий швиденько забрав коня з вуздечкою.

Веде він його дорогою, а при дорозі стоїть заїзд. Вітробородий захотів трохи погрітися, прив’язав коня коротко до поруччя ганку, поставив перед носом у нього діжку з розпеченою смолою, а біля хвоста скриньку з вівсом і зайшов до заїзду. Кінь стояв, тупав копитами, натягав повіддя, сіпався і форкав. Надвір вийшла служниця, і їй стало шкода коня.

— Сердешний, — сказала вона. — Хто твій господар, що так тебе мучить?

Вона попустила повід, щоб кінь зміг обернутися й попоїсти вівса.

— Я його господар! — крикнув Вітробородий з шинку й вибіг до коня.

Але тепер кінь скинув із себе вуздечку, стрибнув у ставок біля дороги і перекинувся там у маленьку рибинку. Вітробородий обернувся в щуку, і тоді Ганс перекинувся в голуба. Вітробородий став яструбом і погнався за голубом.

А біля вікна королівського замку стояла королівна і спостерігала за тією гонитвою.

— Якби ти був такий розважний, як я, то залетів би до мене у вікно, — сказала вона голубові.

Голуб залетів у вікно, обернувся в Ганса і розповів королівні все про себе і про свої пригоди.

— Стань золотою каблучкою на моїм пальці, — сказала королівна.

— Ні, не можна, — відповів Ганс, — а то Вітробородий нашле на твого батька таку хворобу, що ніхто не зможе її вилікувати, тільки він сам. А за те він захоче золоту каблучку.

— Я скажу, що бережу її як пам’ять по матері і не можу нікому віддати, — мовила дівчина.

Ганс обернувся в золоту каблучку на пальці в королівни, і Вітробородий не зміг його взяти. Та далі сталось так, як хлопець казав. Король захворів, і жоден лікар не здатен був його вилікувати. Нарешті прийшов Вітробородий і сказав, що вилікує короля, але за те хоче отримати золоту каблучку. Проте королівна не схотіла віддати каблучки, сказала, що то в неї пам’ять по матері.

Почув про це король, розсердився і звелів їй віддати каблучку, хоч би по кому то була пам’ять.

— Сердьтесь не сердьтесь, а я її не віддам, — відповіла королівна. — Коли ж таки хочете забрати її в мене, то заберіть разом з пальцем.

— Я допоможу стягти каблучку, — сказав Вітробородий.

— Ні, я сама спробую, — відповіла королівна. Вона підійшла до вогнища, посипала пальця попелом, і каблучка спала. Але спала не додолу, а в попіл, наче її і не було. Вітробородий миттю обернувся в півня і почав розгрібати вогнище так завзято, що всім у вуха набилося попелу. Та Ганс обернувся в лиса і задушив півня. Так він назавжди спекався Вітробородого.

Поросяче Життя

Було собі колись порося, і дуже йому не подобалось його життя. От воно й надумало піти в суд, щоб йому присудили інше життя, таке, як у всіх, ані краще, ані гірше.

— На що ти скаржишся? — запитав писар у суді.

— Та на своє життя, пане, — відповіло порося. — Коневі дають вівса, корові пійла, і сплять вони на сухій соломі перед яслами. А мені дають тільки лушпайки й помиї, вдень я риюсь у землі, а вночі лягаю в мокрий гній. Хіба це справедливо, пане писарю?

— Ні, несправедливо, — погодився писар.

Пошукав він у своїх книгах і знайшов поросяті інше життя.

— Це неподобство, що тобі випало таке тяжке життя, — сказав він. — Відтепер ти їстимеш пшеницю й горох і спатимеш у шовковій постелі.

Порося подякувало й пішло додому раде-радісіньке. Іде собі й весело наспівує:

— їстиму пшеницю й горох і спатиму в шовковій постелі! їстиму пшеницю й горох і спатиму в шовковій постелі!

Дорога вела хащами, а в тих хащах причаївся лис. Почув він, як порося наспівує, та й надумав пожартувати з нього. І завів по-лисячому:

— їстиму лушпиння й покидьки і спатиму в болоті!

Порося не зважало на лисячу мову, а вело собі своєї:

— їстиму пшеницю й горох і спатиму в шовковій постелі!

Проте лис не вгавав:

— їстиму лушпиння й покидьки і спатиму в болоті!

Слухало його порося, слухало, та й забуло, де його слова, а де лисячі. І врешті почало проказувати за лисом те, що той торочив.

Коли порося прийшло додому, його запитали:

— Як тобі повелося в суді? Дали тобі інше життя?

— Авжеж, дали! Я тепер їстиму лушпиння й покидьки і спатиму в болоті! їстиму лушпиння й покидьки і спатиму в болоті!

Як лисиця полювала на коня

Одного разу сидів собі ведмідь у кущах і ласував упольованою дичиною. Аж гульк — підкрадається до нього лисиця і облизується, так їй кортить м’яса. І стрибає навколо, і заходить то з того, то з того боку, аби хоч трішки відкусити, якщо вже не вхопити більший шматок. Терпів ведмідь, терпів, а тоді клацнув зубами і відірвав лисиці кінчик рудого хвоста. Лисиця навтіки, а ведмідь і гукає навздогінці:

— Агов, лисице, не тікай! Я навчу тебе, як уполювати коня.

Зраділа лисиця й підійшла ближче, але так, щоб ведмідь її вже не досяг. А ведмідь каже їй:

— Як побачиш десь на луці коня, що лежить собі і гріється на сонечку, підкрадься до нього, добре прив’яжи коня його ж хвостом до себе, щоб кінь від тебе не втік, а тоді гризи собі його.

Лисиці не довелось довго шукати коня, що лежав собі на луці і грівся на сонечку.

Вона підкралася до коня, прив’язала його хвостом до себе, тоді вп’ялася зубами в стегно. Кінь схопився, як обпечений, і ну бігти. Лисиця б’ється то об огорожу, то об пень, то об камінь, аж у голові в неї гуде з болю і страху, а спекатись коня