Читати книгу - "Девід Копперфілд"

туману, відкрило нам кораблі, схожі на свої ж довгі тіні.

Нарешті настав день від’їзду додому. Я тримав себе в руках, коли прощався з містером Пеготті та місіс Геммідж, але відчай через розставання з маленькою Ем’лі вбивав мене. Ми йшли рука в руці до шинку, де на нас чекав віз­ник. Там, на дорозі, я обіцяв писати їй листи (і потім цієї обіцянки дотримав, склавши листа такими величезними літерами, якими здебільше оголошують про винаймання квартири). Розпач сповнював нас обох, і якщо будь-коли в житті я мав рану в моєму серці, то вона з’явилася саме в той день.

Увесь час, поки був у гостях, я, невдячний, майже або зовсім не згадував свій дім. Але щойно вирушили ми в зворотний шлях, як моє дитяче сумління докірливо заговорило в мені. І що більше я занепадав духом, то сильніше відчував, що мій дім — моє рідне гніздо, а моя мати — мій друг і моя втіха.

Ця думка дедалі більше опановувала мене. Що ближче ми під’їздили та що знайоміші ставали краєвиди на нашому шляху, то більше жадав я дістатися додому і кинутися в обійми моєї матері. Але Пеготті, замість того, щоб розділити моє палке бажання, намагалася (хоч і лагідно) притамувати його, і вигляд у неї був якийсь збентежений і непевний.

Тим не менш, ми мали вже дістатися «Блендерстонських Граків», якщо візникова кобила була б така люб’язна нас довезти — і вона довезла. Як добре пригадую я той холодний сірий вечір, те похмуре небо, котре загрожувало дощем.

Двері відчинились, і я, сміючись і плачучи водночас, задихаючись від хвилювання, кинувся до своєї матері. Але то була не вона, а якась незнайома служниця.

— Як, Пеготті! — зажурився я. — Хіба ж вона ще не повернулася додому?

— Ні, ні, мастере Деві, — відповідала Пеготті, — вона вже повернулася додому. Почекайте трохи, мастере Деві, я… я щось скажу вам.

Через хвилювання та природну свою незграбність Пеготті, вибираючись з візка, начепила на себе якісь дивні фестони, але я був занадто збентежений і заклопотаний, щоб зауважити їй на це. Коли вона нарешті вилізла, то взяла мене за руку, відвела до кухні й зачинила двері.

— Пеготті! — сказав я, зовсім наляканий. — Що трапилося?

— Нічого не трапилося, боронь боже, любий мастере Деві! — відповіла вона, вдаючи веселість.

— Та я вже знаю, що щось трапилося. Де мама?

— Де мама, мастере Деві? — повторила Пеготті.

— Так. Чому вона не вийшла нам на зустріч? Чому ми пішли сюди? О, Пеготті! — сльози наповнили мені очі, я мало не знепритомнів.

— Бідолашний хлопчику! — скрикнула Пеготті, підтримуючи мене. — Що з вами? Та скажіть хоч слово, янголятко моє!

— Вона ж не вмерла? О, вона ж не вмерла, Пеготті?

Пеготті скрикнула «ні!» напрочуд гучним голосом. А потім сіла і почала важко дихати, сказавши, що я вкрай її налякав.

Я обійняв її та поцілував, щоб заспокоїти, і знову звів на неї допитливий погляд.

— Бачите, любий мій, мені слід було сказати вам про це раніше, — почала Пеготті, — але якось не було нагоди. Бач, нагода може й була, та духу не вистачало.

— Далі, далі, Пеготті, — наполягав я, наляканий ще більше, ніж раніше.

— Мастере Деві, — сказала Пеготті, розв’язуючи капелюшок тремтячою рукою і важко дихаючи. — Що б ви думали? У вас є тепер тато!

Я затремтів і зблід. Перед моїми очима постало щось невиразне, пов’язане з могилою на кладовищі і з відродженням мертвяків. Смертельним холодом повіяло на мене.

— Новий тато, — сказала Пеготті.

— Новий? — повторив я.

Пеготті насилу видихнула, ніби ковтаючи щось тверде, й, простягши до мене руку, сказала:

— Ходімо подивимося на нього.

— Не хочу дивитися на нього.

— А на маму? — спитала Пеготті.

Я припинив пручатись, і ми ввійшли до кращої вітальні, де Пеготті залишила мене. З одного боку каміна сиділа мати, а з другого — містер Мердстон. Мати поклала свою роботу і підвелася спішно, але, як мені здалося, трохи боязко.

— Кларо, люба моя, — сказав містер Мердстон, — пам’ятайте: стримуйте себе, зав­жди стримуйте себе! Здоров, Деві, як живеш?

Я подав йому руку. Хвилину провагавшись, підійшов я до матері та поцілував її. Вона теж почала цілувати мене, злегка погладила по плечу і знову сіла за свою роботу. Я не міг дивитися на неї, я не міг дивитися на нього, я дуже добре знав, що він дивиться на нас обох. Я підійшов до вікна і глянув туди, де кущі схилялися під осіннім холодом.

Скориставшись з першої нагоди, я майнув нагору. Моя стара, дорога мені спальня зовсім змінилася, ліжко моє перенесено в інше місце. Я зійшов униз, щоб знайти хоч якісь знайомі речі й кутки. Але тут теж усе змінилося. Тоді я вискочив надвір; але незабаром мусив повернутися назад, бо в собачій буді, раніше порожній, жив тепер величезний собака — гучний і чорний, як і «він». Він розлютився, побачивши мене, і хотів кинутися на мене.

ІV. Я потрапляю у немилість

Коли б кімната, куди перенесли моє ліжко, була розумною істотою та могла свідчити, я би покликав її зараз (хто спить у ній тепер, хотів би я знати?), щоб вона розповіла, з яким важким серцем я ввійшов туди. Увесь час, поки я піднімався сходами, я чув гавкіт пса у дворі. Я окинув нову кімнату поглядом таким же дивним, тривожним і безрадісним, як і це приміщення. Сів на ліжко, схрестивши на грудях маленькі руки, і поринув у думки.

Міркував я про найдивніші речі. Про форму цієї кімнати, про щілини на стелі, про шпалери на стінах, про тріщини у шибці, через які всі речі за вікном здавалися вигнутими та хвилястими; думав я про хиткий умивальник на трьох ніжках, який здавався мені незадоволеним, чим нагадував місіс Геммідж, коли вона переймається через свого старого. Весь час я плакав, але сам не знаю чому. Я мав лише якесь невиразне відчуття, що мені холодно, і що всі залишили мене. Нарешті у відчаї я згадав про свою надзвичайну любов до Ем’лі. Міркував про те, що мене розлучили з нею та привезли сюди, де ніхто не турбується про мене, ніхто не любить мене і в половину так, як вона. Так сумно стало мені міркувати про це, що я загорнувся в ковдру і плакав, плакав, і врешті заснув.

Мене розбудив якийсь голос.

— Ось він!

Хтось розкрив мою гарячу голову. То прийшли подивитися на мене моя мама і Пеготті.

— Деві, — сказала мама. — Що з тобою?

Мені здалося дуже дивним, що вона запитує мене. Я відповів:

— Нічого!

Пригадую, що відвернувся, аби сховати тремтіння своїх губ, яке краще за мене відповідало матері.

— Деві, — повторила мати. — Деві, дитя моє!

Жодні слова у світі не могли б мене зворушити більше, ніж ці два слова «дитя моє». Я сховав заплакане обличчя в подушку і відштовхував рукою матір, яка намагалася підвести мене.

— Це все ви наробили, Пеготті, жорстока ви істото! — сказала матір. — Я й сумніву не маю в цьому. Як у вас совісті вистачає, хотіла б я знати, підбурювати мою дитину проти мене або