Читати книгу - "Девід Копперфілд"

проти будь-кого іншого, хто дорогий мені! Навіщо ви це зробили, Пеготті?

Бідолашна Пеготті звела вгору руки й очі і відповіла тільки словами, трохи схожими на молитву, яку я зазвичай проказував після вечері:

— Хай Бог пробачить вам, місіс Копперфілд, і щоб ви ніколи не пошкодували про ті слова, що сказали в цю хвилину.

— Від цього ж можна збожеволіти! — заплакала мати. — I це — у мій медовий місяць, коли найзапекліші мої вороги мали б зглянутись і не затьмарювати мого щастя і спокою душевного. Деві, поганий хлопчисько! Пеготті, жорстока істото! Ах, боже мій, — скрикувала моя матір, повертаючись від одного з нас до іншого у властивій їй капризній і безпомічній манері. — Що це за світ, де руйнують тобі щастя саме в той час, коли маєш право на радість.

Якась рука — не Пеготті та не моєї матері — торкнулася мене, тож я миттю підвівся з ліжка. То була рука містера Мердстона. Він поклав її мені на плече, говорячи:

— Це що таке? Кларо, кохана моя, чи ви забули… Твердість, люба моя!

— Вибачте, Едварде, — сказала мати. — Я хотіла, щоб усе було дуже добре, але мені так сумно...

— Отакої, — відказав він. — Так швидко? Це неприємно почути, Кларо.

— Я й кажу, це дуже жорстоко — доводити мене до такого стану саме зараз, — сказала моя мати, надимаючи губи. — Справді, дуже жорстоко, чи не так?

Він притяг її до себе, прошепотів щось їй на вухо та поцілував. I я зрозумів, коли побачив, як моя матір схилилася головою йому на плече, обіймаючи його шию рукою, — я зрозумів, що він може зробити з неї все, що йому заманеться, і, як я знаю тепер, він так і робив.

— Ідіть униз, кохана, — сказав містер Мердстон. — Ми з Девідом зійдемо вдвох до вас. Слухайте, голубко, — звернув він понуре обличчя до Пеготті після того, як провів мою матір ласкавою усмішкою. — Чи знаєте ви прізвище вашої хазяйки?

— Вона здавна моя хазяйка, сер, — відповіла Пеготті, — я мусила б знати її прізвище.

— Слушно, — відказав він. — Але почулося мені, коли я йшов сюди, ніби ви назвали її ім’ям, яке вже їй не належить. Вона взяла моє прізвище, ви знаєте. Чи ви будете пам’ятати це?

Пеготті, збентежено глянувши на мене, зробила реверанс і пішла з кімнати, ні слова не мовивши. Очевидно, вона зрозуміла, що містер Мердстон чекає, поки вона вийде, і не могла знайти приводу залишитися. Коли ми з ним зосталися вдвох, він зачинив двері, сів на стілець, поставив мене перед собою й уп'яв у мене свої очі. Я відчув, що мій погляд теж прикутий до нього. Коли пригадую, як ми лишилися отак віч-на-віч, лицем до лиця, я знов чую, як швидко і сильно калатає в мене серце.

— Деві, — сказав він, стискуючи губи з такою силою, що вони стали зовсім тоненькі, — коли в мене є упертий і непокірний кінь або пес, як ти думаєш, що я роблю з ним?

— Не знаю.

— Я б'ю його!

Я відповів пошепки, ледве дихаючи, і тепер відчував, що мені не вистачає повітря.

— Я змушую його корчитися від болю. Я кажу собі: «Я його подолаю», і коли б мені довелося для цього виточити з нього всю кров, то й тоді я би мав це зробити. Що це в тебе на обличчі?

— Бруд, — відповів я.

Він не гірше за мене знав, що то були сліди від сліз. Та коли б він запитував мене про це двадцять разів і кожного разу додавав би двадцять ударів, то й тоді скоріше розірвалося б моє дитяче серце, ніж я дав би йому іншу відповідь.

— Ти досить розумний для свого малого віку, — сказав він з властивою йому суворою посмішкою, — і я бачу, що ти розумієш мене дуже добре. Змийте цей бруд з обличчя, сер, і ходімо зі мною вниз.

Він указав на умивальник, що був дуже схожий на місіс Геммідж, і дав знак головою, щоб я корився йому негайно. У той час я майже не мав сумнівів, а тепер я маю їх ще менше, що він без найменшого вагання побив би мене, коли б я забарився.

Я виконав наказ, і містер Мердстон відвів мене до вітальні, все ще тримаючи руку на моєму плечі.

— Кларо, люба моя, — сказав він, — тепер вам ніколи не завдаватимуть таких неприємностей, сподіваюся. Ми незабаром подолаємо свої дитячі примхи.

Бог свідок, я міг би назавжди подолати свої примхи і, мабуть, став би іншою людиною на все життя, коли б почув тоді хоч одне добре слово. Одне слово підбадьорення, співчуття до мого дитячого нерозуміння, слово ласкавого привіту, запевнення, що справді я вдома, — це зробило б мене покірним йому не лише зовні, а й у самій глибині серця, і навчило б мене поважати його, а не ненавидіти. Я помітив, що матері моїй було дуже гірко бачити мене таким заляканим і збентеженим, яким я тепер стояв у кімнаті. В очах її мерехтіло почуття ніжного суму, коли я, схиливши голову, пішов до свого стільця. Вона, мабуть, бачила, що йду я якось вимушено, що зникає моя дитяча безтурботність. Але те слово не було сказане, і слушний час для нього минув.

Ми сіли обідати втрьох. Містер Мердстон начебто дуже любив мою матір (боюся, що це не зменшило моєї неприязні до нього), а мати дуже любила його. З їхньої розмови я зрозумів, що ввечері має приїхати його старша сестра, яка житиме з ними. Не пам'ятаю добре, тоді чи пізніше довідався я, що містер Мердстон не займається активною діяльністю, лише має певний пай в лондонській виноторгівлі, з якою його сім'я пов'язана ще від прадіда; старша його сестра теж мала свою частку в капіталах цієї фірми. В усякому разі, згадаю про це тепер.

Пообідавши, ми посідали біля каміна, і я розмірковував про спосіб втекти з кімнати на кухню, до Пеготті. Піти відкрито я не насмілювався, щоб не образити господаря дому. Раптом до воріт під'їхав екіпаж, і містер Мердстон вийшов назустріч гостеві. Мати пішла за ним. Я несміливо побрів слідом. Дійшовши до дверей вітальні, де було темно, вона раптом повернулася і, обійнявши мене, як бувало колись, прошепотіла мені на вухо, щоб я любив свого нового батька і слухався його в усьому. Це вона зробила швидко і крадькома, ніби завинила в чомусь, але, заклавши свою руку за спину, вона з ніжністю стискала мою, доки ми не дійшли до містера Мердстона. Тут вона випустила мене та взяла під руку його.

То прибула міс Мердстон, дуже сувора темноволоса леді, обличчям і голосом дуже подібна до свого брата. Густі брови майже сходилися над великим її носом, немов заміняючи бакенбарди, в яких природа відмовила їй як жінці. Вона привезла з собою дві величезні чорні скрині, на яких зверху були її ініціали, зроблені з мідних цвяхів. Розплачуючись з візником, вона виймала гроші з міцного сталевого гаманця, гаманець, в свою чергу, був ніби ув'язнений у неї в саквояжі, який висів на її плечі на важкому ланцюжку і змикався, мов звіряча паща. Ніколи доти не