Читати книгу - "В пошуках Аляски"

122
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 12 13 14 ... 62
Перейти на сторінку:
Ти просто чарівний,— мовила вона, і під її пильним поглядом я нервово відвів очі.— Шкода, що я кохаю свого хлопця.

Я витріщився на переплетене коріння дерев на березі, намагаючись не виказати своїх почуттів від того, що мене допіру назвали «чарівним».

Такумі теж не міг повірити своїм вухам, він підійшов до мене, скуйовдив мені чуба і почав читати Алясці реп:

— Є-a, Пампушечок чарівний, але надто наївний. А Джейк прогресивний, бо він... чорт. Чорт. Ще трішки — і було б чотири рими до «чарівний». Однак на думку спадає тільки «невгамівний», але ж воно неправильно.

Аляска розсміялася.

— Я після цього більше сердитися на тебе не можу. Боже, реп — це так сексуально! Пампушечку, ти взагалі знаєш, що сидиш у товаристві найзапеклішого репера в Алабамі?

— Е-е-е... ні.

— Задай ритм, Полковнику Паливода,— сказав Такумі, а я засміявся — я повірити не міг, що у такого коротуна і дивака, як Полковник, може бути справжнє реперське прізвисько.

Полковник склав долоні рупором і почав видавати кумедні звуки, що мали позначати ритм. Пу-чі, ny-nyny-чі. Такумі засміявся.

— Отуто, біля річки, я почну витинати. / Якби дим був льодяник, я б його міг лизати. / Рими ці традиційні, так писали ще в Римі. / А в Полковника надто вже жалібні ритми. / От мені закидають, ніби я баляндрасник, / зате можу я завжди у риму попасти.

Він замовк, щоб набрати в легені повітря, а потім докінчив:

— Як у Емілі Дікінсон, рими в мене часткові. / А тепер я закінчив, тому будьте здорові.

Я не знав відмінності між римами повними й частковими, але був страшенно приголомшений. Ми похвалили Такумі оплесками. Аляска докурила цигарку і кинула недопалок у річку.

— Чого ти так швидко куриш? — запитав я.

Вона подивилася на мене й широко всміхнулася, і на її вузькому личку така широка усмішка могла б видатися дурнуватою, якби не ця бездоганна зелень в очах. Аляска усміхнулася радісно, як ото дитина різдвяного ранку, і відказала:

— Ти куриш для задоволення. А я — щоб померти.

за сто дев’ять днів до

аступного дня на вечерю в їдальні подали м’ясний рулет — одну з небагатьох страв, що не смажилися у фритюрі, й, можливо, саме тому м’ясний рулет Морін геть не вдався — волокниста, просякнута підливою каша, що й не скидалася зовні на рулет, а смаком — на м’ясо. Хоча я ще не їздив у Алясчиному авто, я знав, що воно в Аляски є, і вона запропонувала повезти нас із Полковником до «Макдональдза», але в Полковника не було грошей, та й у мене вже теж майже не лишилося — мені ж постійно доводилося оплачувати оту його екстравагантну звичку курити.

Тож натомість ми з Полковником розігріли буфрито дводенної давнини — на відміну від, наприклад, картоплі фрі, після мікрохвильовки буфрито нітрохи не втрачає свого чудового смаку і гарно хрумтить,— а далі Полковник наполіг, що ми повинні піти на перший у цьому сезоні баскетбольний матч.

— Баскетбол — восени? — перепитав я Полковника.— Я на спорті особливо не розуміюся, але хіба не у футбол грають о цій порі?

— У нашій лізі школи надто маленькі, футбольних команд не мають, тому в нас восени баскетбол. Хоча футбольна команда у «Калвер-Кріку» була би прегарна. Ти зі твоєю кістлявою дупою міг би зробити кар’єру форварда. Хай там як, баскетбол теж чудовий.

Я ненавидів спорт. Ненавидів і сам спорт, і людей, які ним займаються, і людей, які його дивляться, і людей, які не відчувають ненависті до тих, хто його дивиться чи ним займається. У третьому класі — це останній рік, коли школярі грають у дитячий бейсбол,— моїй мамі хотілося, щоб у мене з’явилися друзі, тож вона змусила мене вступити в клуб «Пірати Орландо». І я завів друзів — цілу купу дитсадківців, але мої стосунки з однолітками не покращали. Передовсім тому, що я був найвищий у команді й мало не потрапив до «зіркової» команди. Однак поступився однорукому Клею Вурцелю. Мене, надзвичайно високого третьокласника з двома руками, побив дитсадківець Клей Вурцель. І справа була не в тому, що всі просто пожаліли одноруку дитину. Клей Вурцель поціляв до кошика, а я вибивав м’яч в аут навіть за сприятливих умов. І «Калвер-Крік» вабив мене тим, що, як запевняв тато, фізкультура там необов’язкова.

— Це єдиний час, коли я забуваю про свою пристрасну ненависть до п’ятиденків і їхнього дурнуватого «заміського клубу»,— пояснив Полковник.— Адже заради старомодного калверкріківського баскетболу в залі встановили кондиціонери. Отож першу гру в сезоні проґавити не можна.

Дорогою до спортзали завбільшки з ангар на літаки, яку я уже бачив здалеку, та не хотів навіть наближатися, Полковник повідомив мені найважливішу річ про нашу баскетбольну команду: вона ніяка. «Зіркою» команди, за словами Полковника, вважався Генк Волстен з випускного — дванадцятого — класу, який грав за форварда, хоча на зріст мав п’ять футів вісім дюймів[4]. У школі його знали всі, бо у нього завжди була травичка, і Полковник сказав, що Генк за останні чотири роки ще на жоден матч не вийшов необкуреним.

— Він любить травичку, як Аляска — секс,— мовив він.— Якось цей чувак навіть змайстрував собі бонг[5] із цівки пневматичної рушниці, стиглої груші та великої глянцевої світлини Анни Курнікової. Не найкоштовніший самоцвіт у скарбниці, але важко не захоплюватися Генковою самовідданістю в зловживанні наркотиками.

Решта гравців, як сказав Полковник, були ще гірші від Генка, й найпослідущим вважався Вілсон Карбод, центровий, на зріст майже шість футів[6].

— Команда у нас настільки погана,— провадив Полковник,— що у них навіть талісмана свого немає. Тож я називаю її «Калверкрікські ніякі».

— Тобто команда відстійна? — перепитав я. Не зовсім розумів, нащо тоді той матч дивитися, але кондиціонер мене спокусив.

— О так, відстійна,— підтвердив Полковник.— Але ми завжди розносимо на друзки команду зі школи сліпоглухих.

Мабуть, у Алабамській школі сліпоглухих не надавали баскетболу великого значення, тож команда «Калвер-Кріку» сезон закінчила з однією перемогою.

Коли ми прийшли, спортзала уже була повна — там зібралися майже всі учні «Калвер-Кріку»: я зауважив, наприклад, у горішньому ряду трьох наших готок, які жирніше наводили стрілки на очах. Удома я ніколи на баскетбол не ходив, але сумнівався, що там повболівати сходилося стільки людей. Та все одно

1 ... 12 13 14 ... 62
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «В пошуках Аляски», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "В пошуках Аляски"