Читати книгу - "Миротворець"

на думку, що істо­рію з Андреа йому влаштував не інакше як сам Штукенгай­зен. Стефан відкрив портрет Штукенгайзена із сарною. Мініатюрний чоловік із по-дитячому округ­лим, гладким, а водночас строгим і мудрим облич­чям, майже карлик, тендітних розмірів і тендітної, здавалось би, натури. Однак очі видавали в ньому нетутешню безодню, безодню якось особливої, співчутливої любові — нового почуття, настільки свіжого, що Стефан злегка спʼянів. Все було просто, коли Штукенгайзен дивився на нього.

— Це все ти! — вигукнув він раптом, звертаючись до портрета. — Це все ти влаштував!

Штукенгайзен дивився на нього, не заперечуючи, однак і не перебираючи на себе відповідальності. Він ніби чекав, коли ж Лянґе зрозуміє його послання.

Стефан, на власну досаду, розумів його. Тепер у нього не було причин повертатися до Відня, до смурного сімейного життя, яке він собі змалював. Тепер він мав можливість повністю віддати себе науці, присвятити себе штукенгайзенознавству, розповісти про Штукенгайзена всьому світові.

Лянґе припустив, що, мабуть, так сходять з розуму. Спершу формують в уяві співбесідника. Потім починають вести з ним діалог, а там, гляди, співбесідник почне відповідати. Тривоги Стефана, що їх він переборов ціною безсонної ночі, накинулися з новою силою.

Що, коли він збирається продати душу дияволові? Розум продовжував галузитись у сумнівах — що, коли то все хитро спланована акція темних сил? Що, коли саме так і забирають душу у простака-обивателя? Жаскі питання пробирали його холодом до самих пʼят.

У нього не було нічого — ні знань, ні досвіду, ні наставника, який допоміг би йому розібратися в тому, що відбувається з ним. Бо, якщо то справді Бог зазирав у нього крізь дверне вічко душі, то робив Він це напрочуд хитро — повністю позбавляючи Стефана будь-якого опертя, наче сподіваючись, що той зможе, як апостол Петро, пройтися по воді самою лише силою віри.

— Боже, за що Ти так випробовуєш мене? — простогнав Лянґе, вщент розбитий суперечливими думками. — Пожалій мене, безталанного!

Змордований буревієм почуттів, Лянґе не зчувся, як заснув.

Прокинувся він удосвіта, аж під ранок, і почав молитися, аби Господь укріпив його у вірі й не дав піти хибним шляхом. Потім умився, поголився, і, не снідаючи, пішов до найближчого костелу до сповіді.

Все в ньому казало, що то — марна затія, що він загрожує зараз запустити в собі ще один нищівний виток світоглядного конфлікту, адже він ніколи не ходив до церкви. Одначе Лянґе мовчки, зосереджено, неначе каріатида на носі човна, розтинав буремні хвилі свого розуму, тримаючи курс на берег.

Невеликий костел був безлюдним. Лянґе, ошеле­шений місцем, в якому опинився, докладав усіх зусиль, аби не втекти геть. Святі з ікон дивилися на нього строго, Христос, в анатомічних деталях зображений розіпʼятим на хресті, викликав болісне нерозуміння. Він почував себе нікчемним і розчавленим, і тільки ще більший страх за власну душу змушував чекати можливості душпастирської бесіди, аби розсіяти свої сумніви і прийняти захист у вірі.

Врешті, йому знудилося чекати і він сам підійшов до конфесіоналу.

У сповідальні вже сиділа якась пані й тихо, монотонним голосом щось розказувала священику. Коли вона вийшла, Лянґе підбіг до конфесіоналу і вскочив у кабінку, як у прірву.

— Розкажи, сину, коли ти сповідався востаннє, — почув він мʼякий голос із-за перегороди, і Лянґе тремтячим голосом сказав:

— Отче, прийшов сповідатися вперше. Три місяці тому я приїхав до Львова з Відня, і відтоді моє життя кардинально змінилося...

Лянґе вийшов із костелу, злегка похитуючись. Серце і рот приємно гріли смак вина та облатки. Благодать, передана крізь віки через апостола Петра від Сина Божого, прийшла до нього і впокоїла його. Він розказав святому отцеві про все, що мав на серці, починаючи від думок про навмисне вбивство росіянина, що замешкував тепер на Аубенштрассе, 60 з його тепер уже колишньою нареченою, і закінчуючи своїми дикими пропущеннями про те, що Інтернет і нанотехнології — це науковий стрибок, завбачливо продуманий львівським генієм мовознавства почат­ку 20 ст., ймовірно, Богом.

Висповідавшись, він відчув, ніби отрута, що шумувала в ньому, вийшла, і розум його знову засяяв булою ясністю. Про майбутнє думалося неохоче — він був увесь у теперішньому, в затишку Божої благодаті.

Прийшовши додому, сів за свої папери і почав по-новому, тверезим поглядом переглядати їх. Його зацікавила деталь, якій він раніше не надав значення.

Похорони Штукенгайзена пройшли за дивних обставин. Його мали ховати на кладовищі за Дуклею. А що це спалося з уродинами отця-настоятеля костелу бернардинів у Дуклі, до містечка поспішили ще двоє отців із сусідніх поселень. Штукенгайзена мали відспівувати у костелі отців-бернардинів, одначе виявилося, що місцеві хлопи вирішили повернути всю історію на свій лад. Коли панотець прийшов до обійстя, де жила вдова Штукенгайзена, виявилося, що тіло Себастьяна вже забрали. Забрали його мешканці Дуклі — чоловіки, котрі бавилися з Себастьяном, ще коли той був маленьким. Нічого не кажучи, вони понесли його на вершину Церґової гори, де вже було розкладено велику ватру. Беручи до уваги, що Церґова гора мала висоту понад 700 метрів і звалася також Великою, слід уважати, що селяни були налаштовані рішуче. Мовби якого царя, його вклали на ложе з дров і розпалили під ватрою вогонь. Ліс був сухим, останній місяць виявився геть засушливим, і вогонь хутко огорнув тіло Штукенгайзена. Коли вогонь почав торкатися його тіла, в повітрі, замість звичного смороду плоті, почав розноситися ні з чим не зрівнянний благий дух, що тягнувся на сотні метрів навколо. Отці, зустрівшись утрьох біля порожнього костелу, поспішили на гору, аби зʼясувати, що надумали собі хлопи, і втрьох явилися якраз тоді, коли вогонь охопив усе тіло Штукенгайзена. Ніхто не зронив ні слова, але коли тіло горіло, звідкись на небо набігла хмара і затулила собою півнеба. З неї почав сіятися дрібний дощ. А що друга половина неба була чистою і з неї світило сонце, то на небі зʼявилося кілька веселок. Блідий серпик місяця виднівся на небі на сході. Із хмари, що набігла, стало долинати мʼяке гуркотіння грому, і всі бачили, як спалахують у ній блискавиці. Панотці, уздрівши таке чудо, лише хрестились і зносили молитви. Жінки, колись невинні дівчатка, що гралися з Себастьяном, побивались у сльозах, мовби помер їхній брат чи чоловік. Старші жінки, які памʼятали Штукенгайзена ще зовсім маленьким, коли він ходив від двору до двору і просив розказати йому казку, вмивалися сльозами і кидали у вогонь маки, волошки та різне пахуче зілля, що вони, не знати за яким